Серпень обрушився на місто задушливою вологою спекою, але Ерік мерз, і цей холод йшов не ззовні, а зсередини, ніби хтось поступово вимикав у ньому тепло. Його кабінет перетворився на подобу туалетного столика: між папками з контрактами стрункими рядами стояли флакони, тюбики, сироватки. Він більше не маскувався. Він займався реставрацією.
На нараді, де були присутні мало не всі колеги, Х'юстон раптом зупинився на півслові.
— Еріку. — Голос звучав неприродно рівно. — Ти чуєш звук, що йде від тебе? Ти скрипиш при кожному русі. Від тебе тхне озоном і паленою проводкою. І, заради всього святого, зніми піджак — у тебе на плечі проступає якесь мастило.
У кімнаті повисла тиша — важка, липка. Хтось із колег відсунув стілець, ніби готуючись раптово встати.
Ерік спробував усміхнутись. Кутик рота застряг на півдорозі, і на секунду його обличчя перетворилось на незграбну, застиглу маску.
— Перевтома, Х'юстоне. Новий сезон, навантаження...
— Візьми відпустку, — перебив той, не піднявши очей. — Назавжди. Ти більше не вписуєшся в «осінь». Дефектним співробітникам у залі не місце.
Ерік вийшов із переговорної, не відчуваючи ніг — у буквальному сенсі. Він зупинився біля панорамного вікна й притулився чолом до холодного скла, дивлячись, як унизу двоє колег їдять морозиво й сміються над чимось простим. Один із них торкнувся плеча іншого, і Еріку здалося, що це найнедосяжніша магія в світі.
Увечері без попередження прийшла Аманда. Він не встиг вимкнути світло й накласти маску косметики.
Вона побачила його таким, яким він був насправді: сіра, потріскана шкіра, металевий гвинт, що визирав з-під коміра, тонка цівка чогось темного, що сочилося з тріщини на зап'ясті. Вона застигла в дверях, і кілька секунд у квартирі не було жодного звуку, окрім тихого, механічного клацання, що йшло від нього самого.
— Боже, Еріку... — вона позадкувала до дверей, затиснувши рота рукою. — Це не хвороба. Ти... ти не людина.
— Я досі Ерік! — голос вийшов скреготливим, чужим. — Я елітний клієнт, я можу купити все, чуєш? Тебе, час, життя!
— Ти вже купив усе, що міг, — прошепотіла вона, розвертаючись до дверей. — Ти перетворив себе на річ. Прощавай, Джоне.
Вона назвала його чужим ім'ям. Тим самим, яким звали голову в шафі. Двері зачинились тихо, майже акуратно, і саме ця акуратність вразила його найбільше. Це було останнє, що він ясно запам'ятав.
Коментарі · 0
Згорнути обговорення