Глава 1

Хазяїну потрібні гарненькі кісточки. Білесенькі. І щоб жодної тріщинки чи щербатості. Третій чудово втямив ці три вказівки Хазяїна, а ось із четвертою виникли труднощі. Хоч ще раз убийте, але мертвяк ніяк не міг втямити, чим променева кістка відрізняється від ліктьової, а таких потрібно знайти цілу дюжину. Не більше і не менше. Що таке дюжина, Третій, якщо колись і знав, то теж забув, тому він керувався принципом "більше краще, ніж менше". Тягнув стільки, скільки міг дотягнути, а підрахунок довіряв Хазяїну.

Третій вкотре повертався до Хазяїна з неправильним набором кісток, і єдине, що запам’ятав, — це розмір стегнової кістки. Після п’ятого разу він вирішив оминати великі кості, надто вже болючими ті виявилися. Погроза Хазяїна запхати подібну мертвяку якомога глибше в сраку чудово того стимулювала. Хазяїн слів на вітер не кидає. Якщо вже пообіцяв щось зробити, то будь певен, він це зробить.

Третій потер побитий зад, відкинув убік надто велику кістку і понуро взявся перебирати чергову купку кісток. Якщо він ще раз повернеться з невдачею, то біди не минути. У Хазяїна й так завжди кепський настрій, а тут ще й додаткова причина для люті. Мертвяк чудово розумів, що повинен старатися краще, інакше його чекатиме доля Першого та Другого. Певно, десь серед цих кісток лежать і їхні. Третій сам же їх сюди й приніс після того, як скелети потрапили під гарячу руку Хазяїна. Вірніше, під гарячий посох. На відміну від Третього вони були звичайнісінькими скелетами і могли б розсипатися після кількох прицільних ударів посохом. А якщо додати крихту магії, то й поготів. Скелети, що тут ще скажеш. Ні плоті, ні мізків (Третій аж облизався від думки про мізки), тільки кістки. Тож чи варто дивуватися, що ці безмозкі створіння не справлялися навіть із найпростішими завданнями?

Раптово Третього осяяло. У ньому ж теж є кістки. Всього-то треба, що здерти із себе трохи плоті та поглянути, як саме має виглядати та триклятуща променева кістка. Дурне діло нехитре, тож через кілька хвилин на місці прогнилої плоті уже виблискували білосніжні кістки. Відривати зубами виявилося і легко, і ефективно, а головне, смачно.

Але діло таки дурне. Бо поруч з променевою розташовувалася й не менш триклята ліктьова кістка. Про це мертвяк якось забув. Як і забув про те, звідки знав, де розташована променева кістка. Правду кажучи, він багато чого забув і продовжував забувати. Гнилі мізки не надто надійне місце для зберігання інформації. На жаль, інших у мертвяків не буває, тож Третій не скаржився.

Він взагалі рідко жалівся на свою долю. Кому ж ще так пощастило? Хазяїн підняв з могили саме його тушку, а не сусіда по цвинтарю, якого мали відкопати наступним. Що-що, а копати Перший з Другим уміли вправно. Тієї ночі, коли до життя повернули Третього, ці двоє розкопали і заново закопали ледь не половину цвинтаря. Хазяїн сказав копати, ось вони й копали, допоки не прийшов Хазяїн та не вилаяв їх за надмірну наполегливість. Ба більше, лаяв їх ще кілька днів по тому. І так гарно в нього виходило, що Третій прислухався до кожного словечка, щоб, бува, якогось прокльону не пропустити. Так Третій і дізнався, яким чином повернувся в цей світ. Він, звісно, й без того розумів, що не в капусті його знайшли (бо ж капуста на цвинтарі не росте), але в процесі повернення до життя нічого не тямив. Нічого дивного, некроманти про свої таїнства не дуже люблять розповідати. На те ж вони і таїнства, щоб залишатися таємними.

Мертвяк зітхнув, згадуючи ті хороші часи, коли шпиняли скелетів, а не його.

Хороші були часи. Жаль, що все змінилося, коли однієї ночі замість мерця ті двоє притягнули п’яничку, який? повертаючись із трактиру на окраїні містечка, вирішив скоротити шлях через цвинтар. Але дійти додому йому не судилося, бо місцевий ель (в принципі, як і будь-який інший) мав хороші снодійні властивості. І наче все сприяло п’яничці. Ніч була теплою, мох м’яким, а місцеві обивателі тихими. Але от халепа, трапились Перший з Другим.

Хазяїн дав їм просте завдання: сходити на цвинтар та принести тіло мерця. Технічно, вони так і зробили. Як не крути, а п’яничка в той момент був скоріше мертвим, ніж живим. От тільки Хазяїну така інтерпретація його наказів не припала до душі. Попри все, це не стало останньою краплею в чаші терпіння Хазяїна. Однак, довго її чекати не довелося.

Скелети смиренно приймали копняки під незатихаючий акомпанемент прокльонів. Хазяїн злився? і злитися було чого. Очуняй п’яниця раніше, то своїм ґвалтом підняв би уже живих, а не мертвих. А оскільки живі не люблять ні ожилих мерців, ні тих, хто їм допомагає оживати, то воскреслим довелося б знову помирати, а заразом і їхньому владиці. Хазяїн натхненно розповідав про те, як скелети його підвели та як він ними незадоволений. І, як завжди, робив це емоційно та напрочуд пишномовно. Третій зітхнув від того, що не зумів запам’ятати бодай одного із тих вигадливих слів, які потім довго крутилися в нього на язиці. Та нічого не вдієш, у його язика був такий же ґандж, як і у мізків. Він не зміг втримати такі словесні виверти, бо давно прогнив.

Врешті-решт Хазяїн таки умертвив Першого й Другого, коли ті не справилися з наступним завданням. Вірніше, за те, що вони аж надто добре з ним справилися. Хазяїн зопалу дав завдання віднести надійно паралізованого заклинанням п’яницю подалі від Лігвища. Сказано, зроблено. Але, замість того, щоб повернути п’яницю туди, де його знайшли, чи викинути десь в хащах за містом, скелети забралися вглиб лісу і, що очікувано, заблукали. А поки блукали, містечком почали ширитися байки про проклятий ліс в якому грибникам, замість звичних дріад чи мавок, зустрічаються скелети. Та ще й з живою ношею через плече. Що робити при зустрічі із таким? ніхто не знав, тому звернулися до місцевого мага, щоб той швиденько з усім розібрався. Маг не розчарував міщан, в ту ж мить вирушивши до лісу. Герой, ніяк інакше.

Повернувшись наступного ранку, він заявив, що ліс знову вільний від нечисті, а винуватцем усіх бід проголосив прибережне болото, яке межувало як з морем, так і з лісом. Причин не довіряти магу у жителів містечка не було. Болото так болото, яка різниця, тільки б їх це не зачіпало. Та маг, на відміну від решти жителів, на цьому не заспокоївся. Він твердо вирішив покінчити з причиною прикрого інциденту і слідом за скелетами вирушив до Лігвища.

Не промовивши й слова, прямо з порога Хазяїн розвіяв заклинання, яке повернуло скелетів до життя. У Третього від здивування ледь щелепа не відвалилася. І це була ніяк не метафора, бо щелепу нещасному довелося притримувати рукою. Досі мертвяк не бачив, щоб заклинання накладалися чи знімалися так швидко та ще й безмовно. У ту мить він відчув як захват, так і непереборний жах. Досі Третій сприймав Хазяїна як терплячого, доброго та безмежно милостивого. Адже як ще можна ставитися до того, хто дарував тобі життя? Тепер же до всього додався страх перед могутністю. Третій рідко бодай щось засвоював з першого разу, але не цього разу. Надто вже наочним був урок.

Той, хто життя дарує, може так само його й забрати.

Третій тихенько застогнав, що для нього було відповіддю на будь-яку ситуацію, і пошкандибав до іншої купи кісток. Цього разу він твердо вирішив не підвести Хазяїна. В принципі, як і всі минулі рази.

Тієї ночі Третій таки справився із завданням. Може, він і не знав, як саме повинна виглядати променева кістка, але до дечого таки докумекав. Часом і в гнилих мізках народжуються які-не-які, а ідеї. Довго роздивляючись власну кістляву руку, мертвяк зрозумів, що як не крути, а він не знає, що обрати. Така дилема пробудила в ньому філософа, який вирішив, що коли не можеш зробити вибір, то й не варто намагатися. Третій набрав, як йому здавалося, два десятки кісток (по десятку кожного виду) і пошкутильгав до Хазяїна, якого неабияк здивувала така кмітливість мертвяка. Чого не скажеш про навики лічби. Виявилося, що дюжина — це трохи більше десятка, але Третій теж трішки призабув, як рахувати, тому приніс навіть більше, ніж було потрібно. Іноді помилки бувають корисними.

Проте ідилія тривала недовго. Буквально до наступного завдання, яке Третій успішно провалив. Сімнадцять вилазок і жодної успішної. Хоч як Хазяїн старався пояснити, але мертвяк ніяк не міг докумекати, що ж це за диво-квітка йому потрібна. Виявилося, що ботанік із Третього нічим не кращий, ніж анатом. Навіть гірший, бо в кістках він абияк, але міг розібратися, чого не скажеш про рослини. Він приносив приносив які завгодно квіти, тільки не ті, що треба. Третій не мав жодного уявлення, що то за вітроцвіт такий. Тому спершу просто нарвав квітів, які колихав вітер. Логічно? Ні, нелогічно. І Хазяїну вистачило одного погляду, щоб мертвяк усвідомив власну помилку.

Наступна спроба виявилася такою ж невдалою. Цього разу Третій використав іншу логіку. Цього разу Третій приніс квіти із цвинтаря. Бо які ще квіти могли знадобитися некроманту?

Проте квіти із цвинтаря Хазяїну теж не підійшли. Третій спробував сказати, що його очі ніколи не бачили ніяких вітроцвітів. Та, на жаль, без вправного живого язика розмова мертвяку ніяк не давалася. З прогнилого рота лунало багато хриплих голосних та кілька нерозбірливих глухих приголосних звуків. Хоч би які розумні думки висловлював мертвяк, але перекласти їх на звичну людську мову було нікому. Справа не стільки в тому, що для мертвяків перекладачі не передбачені, скільки в тому, що мова щоразу виходить іншою. Відпав шматок язика чи прогнила ділянка гортані — чекай на нові незабутні звуки.

Після численних спроб зрозуміти белькотіння Третього Хазяїн вирішив, що щось та зрозумів. Зрозуміти, то зрозумів, але інтерпретував невірно. Некромант виразно промовив:

— Вітроцвіт, або ж каланіт. Його ще анемоною називають. Розумієш? Каланіт. Анемона. Вітроцвіт. Назви різні, але рослина одна й та ж. Якусь же назву ти повинен знати? Дідько, вони ж повсюди ростуть.

От допоміг так допоміг. Хазяїн ще не договорив останнього речення, як у дірявих мізках Третього уже загубився той триклятий каланіт. Анемона протрималася довше. Рівно до того моменту, як Третій вийшов за поріг Лігвища. Ну що ж, вітроцвіт, так вітроцвіт.

Та скільки б Хазяїн не пояснював, як би ті квіти не називав, але Третьому було невтямки, що воно таке та де шукати ті дивоквіти. Не допомогли й малюнки в книгах. Мертвяк довго роздивлявся малюнки, намагаючись закарбувати в прогнилій пам’яті образ яскраво червоної квітки з чорною серединкою. Коли ж він знайшов ціле поле таких квітів, то неймовірно втішився. Як виявилося, марно. Квіти, звісно, були схожими на намальовані, але називалися по-іншому.

І чим Хазяїну не сподобався той мак? Ну схоже ж. Навіть дуже. Червоні пелюстки, чорна серединка. Все як на малюнку. Ех, знову повторювалася історія із променевою та ліктьовою кістками. Але тепер квіти замість кісток. Принаймні не так страшно, якщо Хазяїн знову погрожуватиме запиханням віднайденого в зад. Третій знову помилився.

Троянди він чудово запам’ятав. Це був болючий урок. Хоч квіти й були червоними, але мали деякі неприємні особливості. Ні, зад мертвяка не постраждав. Того вечора Хазяїн до заду не добрався. Троянди поламалися раніше. Цілу ніч Третій провів за витягуванням голок із залишків пошматованої плоті. І за бідканням через важку долю мертвяків, яке, однак, звучало радше, як монотонне завивання.

— Та скільки можна? — вигукнув Хазяїн, жбурнувши в Третього важким фоліантом. — Мало того, що не можеш виконати простого завдання, так ще й виєш, як примара. Голова вже від тебе болить. Сподіваюсь, наступний буде кращим.

Мертвенно холодне серце Третього вмить стало ще холоднішим. Наступний? Невже Хазяїн вирішив його замінити?