Народження богині

МАРУСЯ

—     Марусю, Марусю, ходи сюди, ходи, тільки тихенько, т-с-с, щось розкажу таке, таке…!

Князівна повернула голову. Це була дівчина неймовірної краси. Струнка, висока, з прямим чорним волоссям, білою, як сніг, шкірою, а погляд сірих очей міг пронизати наче стрілою. Її холодна витончена краса була дивиною на берегах Дніпра.

Зоряна, молодша князівна, заскочила до старшої сестри в ложницю, задихаючись від бігу й від вражень.

—     Що там, Зорянко? Ти здорова? Щось сталося? — схвильовано мовила Маруся.

Холодна краса старшої князівни, яка вражала з першого ж погляду, дивним чином уживалася в ній з лагідним і добрим серцем. Зоряну вона змалку вважала вразливою, тендітною, намагалася захистити від усього світу.

—     Там… княжич Елай їде! Тобто сам князь Всеслав з дружинниками, старійшинами і волхвами. І з ним княжич. Вгадай, чого вони їдуть? — Зоряна хитро посміхалась.

—     Та, мабуть, до батька… — мовила старша сестра і зашарілась. — Нам треба вдягтися, Зорянко, біжімо, бо треба гостям стіл накривати.

Ніхто не знав, хто її мати. Вісімнадцять років тому молодий князь Радогост вирушив у похід, який розтягнувся на три роки. Ніхто не сподівався на його повернення. Владу тоді перебрав його дядько Будимир, славний воєвода, але жорстокий правитель. Несподівано молодий князь повернувся. Без війська (з ним були лише два його вірних воїна, обидва стали німі, хтось вирвав їм язики), а головне – з немовлям на руках. Радогост зібрав вірних людей, підняв повстання, скинув з княжого столу дядька. Немовля представив як свою доньку, князівну.

Подейкували, що її матір’ю була сама богиня Зима. Нібито з богинею зговорився князь ворожого племені, віддав їй свою душу, приніс у жертву власну сім’ю, бо самотужки не переміг би в тій битві. Проте богиня побачила молодого Радогоста, крижане її серце розтануло. Обіцянку, дану ворожому князю, виконала, військо заморозила, але самого князя пожаліла, забрала в свій терем. Любов виявилася для богині Зими смертельною, вона встигла народити дочку, а сама розтанула.

Радогост через рік одружився з дочкою одного зі старійшин. Княгиня Рада народила йому трьох синів і доньку Зоряну.

—     Зорянко, Марусю, нумо допоможіть мені! — владний голос княгині Ради чутно було здалеку. — Сам князь Всеслав із сином завітали.

Очі княгині сяяли, вона була рада дорогим гостям. Віддавши вказівки дочці і падчерці, Рада попрямувала до чоловіка, щоб поруч з князем гідно зустріти сусідів.

У Марусі горіли щоки. Ніхто, навіть сестра, не знав про таємні зустрічі з молодим Елаєм, про ті чарівні години, що вони провели разом, про слова, що були сказані, про обіцянки, які вони дали одне одному на озері під місячним сяйвом.

—     Дорогі наші гості! Дуже раді вас прийняти. Ви до нас завітали за якимось ділом? Чи просто побачитись, погуляти, бо гуляння ж в нас славні! — Князь Радогост обіймав старого товариша і доброго сусіда Всеслава. — Княжичу Елай, ти так змужнів, справжнім воєм став!

Дорогих гостей посадили за багатий стіл. Служки подавали нові і нові страви. Княгиня прихильно всміхалася. Маруся із Зоряною керували як господині.

Зоряна вхопила сестру за руку, затягла в темний закуток і видихнула прямо в вухо:

—     Цей княжич… Він такий… Високий, гарний, дивись яке лице біле, брові чорні! Марусю, здається, я закохалась. Яке щастя, що я вийду заміж за молодого красеня, який мені подобається, це таке везіння для князівни…

Перед очима все пливло, голос Зоряни то віддалявся, то лунав просто у вухах, стукав, дзвенів, розбивав молотом весь її світ.

—     Марусю, ти мене чуєш?

Старша сестра дивилася на молодшу, на це прекрасне личко маленької дівчинки, яку вона так любила, а серце і душа рвалися на шматки. Маруся не могла вимовити ані слова.

Тим часом у княжій світлиці мед і пиво лилися рікою, на столі змінювалися страви.

—     Радогосте, де музики?! Чого так сумно, ми ж свататися приїхали! Віддаси дочку за мого Елая? Буде жити в багатстві і радості, не образимо твою князівну, а потім і княгинею стане, як піду в засвіти, а Елай на княжий стіл сяде.

Радогост задоволено посміхався в сиві вуса.

—     Та віддам, друже! Марусю, Зоряно, йдіть-но до нас!

Маруся рухалася ні жива ні мертва, Зоряна ж прибігла хіба не в танці. Разом вони були як зима і літо. Холодна витончена старша князівна і рум’яна й пишна молодша.

—     Ну що, Елаю? Кого з моїх дочок береш собі за дружину? — Радогост навіть не підозрював, що коїться в душах дівчат.

Княжич відкинувся на спинку скам’ї, задоволено посміхався і ніби оцінював княжих дочок.

—     Обидві красуні, дядьку Радогосте. Обрати важко. Проте все ж обираю старшу! Чи віддаси за мене?

—     Ну й добре, от і домовились. Весілля зіграємо за місяць. Марусю, посидь з нами, Зоряно, йди до служок, скажи, щоб принесли ще меду.

Того вечора Маруся пізно прийшла до ложниці. Молодша сестра вже спала, видно було, що довго плакала. Вранці сестри не дивилися одна одній в очі. Маруся намагалася заговорити з Зоряною, та відверталася. Наступного дня гості відсипалися до обіду, потім поїхали на полювання. У теремі було багацько справ, княгиня Рада твердою рукою керувала і служками і князівнами, поки чоловіки відсутні. Дівчата не мали вільної хвильки. Врешті-решт гості поїхали. Попереду приготування до весілля.

Через два дні прийшла звістка, що князь Всеслав раптово помер. Як сидів за столом – так і впав лицем вперед. Новим князем став Елай.

УГОДА

Посеред Чорного лісу здіймалася скеля, на її вершині – терем. Високий, він ніби виростав з самої скелі, гострі вежі губилися в темному небі. Кінь під самотнім вершником фирчав і сахався. Кремезний сивий чоловік як міг заспокоював скакуна, проте той ставав на диби перед стежкою до терему й відмовлявся йти далі. Вершник спішився, кінь одразу ж кинувся назад, у глиб лісу.

—     Стій! — зі злобою крикнув Будимир. Він не звик, щоб його накази не виконували. Роки у вигнанні зробили його геть жорстоким і страшним.

—     Даремно кричиш, смертний. — прокаркав чорний крук, що сидів на кам’яному виступі. — Живим істотам тут не місце. Тільки таким, як ти, хе-хе.

—     Я до Чорнобога! Справу до нього маю!

—     Хе-хе, сюди кожен у справі приходить. Не кожен ціну знає.

Двері терема розчинились. Старий воєвода впевнено зайшов всередину. В кінці темної зали на троні сидів сам Чорнобог. Бліде обличчя, чорні обладунки, довге чорне волосся, очі як дві безодні.

—     Чого хочеш, Будимире? Невже душу продати? Так вона стільки не коштує, ха-ха!

—     Ні, Чорнобогу. Маю для тебе дещо цікавіше, ніж моя нікчемна душа.

—     А ну! Здивуй мене! — засміявся Чорнобог і відлуння страшно відбилося від темних стін.

—     Я знаю, де дочка Зими, приходь і забирай, якщо вона тобі потрібна. Тільки поквапитись треба, бо її заміж видають.

Чорнобог мовчав довго і напружено. Пальці стискали рукоятку меча. Нарешті просичав:

—     Чого хочеш взамін?

В очах Будимира промайнула давно стримувана радість.

—     Є у мене один задум. Хочу княжий стіл собі повернути. Для того мені треба, щоб Елай на мій бік перейшов. Військо велике потрібне. Бо у Радогоста дружина така, в боях навчена, багато воїв мені треба найняти. І швидко. А це недешево. Менше місяця до весілля.

Чорнобог підняв руку, жестом велів наблизитись до трону. З його очей заструмилися хмарки сірого диму, прямо в голову воєводи.

—     Даю тобі, Будимире, дар переконувати смертних робити все, що тобі потрібно. Гроші отримаєш завтра, два мішки. Як все вийде, отримаєш ще, коли князем станеш. А ні — то сам знаєш що буде! Ха-ха! Місяць часу в тебе є.

Будимир сам не зрозумів, як все завертілося, закрутилося, і він опинився в своєму теремі, голова боліла й гула. Воєвода провалився у важкий сон.

ТРИ СОТНІ І МОЛОДИЙ КНЯЗЬ

В теремі Будимира вже три дні не зачинялися двері. Від ранку до вечора до воєводи з’їжджалися вершники, приходили вої з сусідніх земель, вірні дружинники приводили ватаги найманців. Чорнобог свою частину угоди виконав: на ранок після договору Будимир знайшов біля ложа два повні мішки срібла. З тієї хвилини він майже не спав — кинув клич усюди, тут і згодився хист обплутувати душі, люди погоджувались на його пропозиції на диво легко, щоправда, дзвін монет хіба не краще за слова заколисував розум.

Воєводу було не впізнати, він наче помолодшав, очі горіли, але зовні залишався спокійним. Розумів, що навіть три сотні воїв не здолають військо Радогоста. Треба діяти не тільки силою.

—     Гей, Вишате, Соколе, скільки ще найманців набрали?

—     Ще дві ватаги до вечора прийдуть, воєводо.

—     Дайте наказ, щоб всіх розмістили, всіх спорядили, їжею забезпечили. За чотири дні виступаємо.

—     Воєводо, люди питають, проти кого йдемо?

—     Проти ворога. — коротко кинув Будимир. — Соколе, зі мною поїдеш, справа важлива є.

____________________________________________________________________________

—     Стій, хто йде? — важкі списи вартових перед високими воротами дивилися прямо на сивочолого воєводу і вірного Сокола.

—     До князя вашого. Передай, що воєвода Будимир ступив на його подвір’я. Він мене ледь пам’ятає, малим хлопчиною був, коли востаннє бачились.

Будимир спішився, кинув повід Соколу, хазяйськими кроками рушив на княжий двір. «Змінилося тут все за стільки років, нового набудували, частокіл кріпкий, вартові навчені. Якщо всі вої тут такі, справа вигорить». — воєвода був задоволений побаченим. — «Не підведи, Чорнобоже, тут срібло очі й розум не затьмарить, лише твій дар допоможе».

—     Дядьку Будимире! Несподіваний візит. Ви добре обізнані, батька лише десять днів як немає, а ви вже знаєте, що я став князем.

—     До тебе, Елаю, до тебе. Чи пам’ятаєш мене?

—     Трохи пам’ятаю, воєводо. Чи… тоді ви були князем? — Елай дивився трохи насмішкувато.

«Ох, дарма ти Елаю, так до мене мовиш». Проте вголос Будимир сказав:

—     До землі кланятись не буду, вибачай вже, я ж тебе малим на руках носив, та й спина моя вже не гнеться, лише прямо тримає. Справа є до тебе, княже, вислухай вже дядька. Тільки розмова не для чужих вух. Наодинці побалакаємо.

В княжій світлиці воєвода, схрестивши руки на грудях, відкинувся на лавці. Елай ходив взад-вперед, здивований, схвильований, розбурханий. Будимир щойно запропонував молодому князеві те, що або звеличить його, або занапастить.

—     Нащо мені з тобою домовлятись, коли з Радогостом у мене добра дружба? Незабаром я одружусь з його дочкою. Відправити своє військо не проти ворога, а на міжусобну битву – заради чого? Щоб тебе посадити на княжий стіл? Хіба не маю я зараз те саме, що ти мені пропонуєш?

—     Радогост не вічний. Хто стане князем після нього? Хтось із його недолугих синів? Отож бо і думай, Елаю.

Будимир побачив, що князь вагається, тому продовжував:

—     У мене дітей немає. Будеш моїм спадкоємцем. Погоджуйся, княже, Така нагода раз у житті випадає, та й то не кожному.

Думки Елая летіли одна вперед іншої. Правий, правий старий воєвода, хитрий, затятий в інтригах. У молодого князя немає ще такої сили, поваги немає ані від війська, ані від людей. Треба діяти, поки не пізно, поки ніхто не зазіхнув на нього самого. Потрібні справи, які покажуть, що він здатний стати могутнім правителем! Якщо він поборе Радогоста, новим князем стане Будимир, якому вже за п’ятий десяток літ перевалило, незабаром Елай обійматиме обидва княжих стола, об'єднає землі…

—     Як же Маруся? Весілля ж готується. З Радогостом і синами зрозуміло, а князівни?

Будимир знаком запросив Елая сісти навпроти, сперся ліктями на стіл, пильно подивився в очі:

—     З Марусею тобі неможна одружуватися. Якщо скинеш Радогоста і виріжеш його синів, ти повинен одружитися з його законною дочкою, а не з нагуляною нізвідки. Ти ж хочеш довго княжити і міцно сидіти на своєму місці. Зоряна – це нитка, яка зв’яже тебе з тими землями, примирить з обуреним народом. Закон треба поважати, князю, тоді він тебе прикриє.

Воєвода пильно дивився на Елая, його погляд ніби пронизував саму душу юнака. Перед очима молодого князя все попливло, крізь сизе марево йому вбачались картини – ось він вбігає в княжий терем Радогоста, ось весілля з Зоряною, ось Будимир проголошує його спадкоємцем. Елай струснув головою:

—     Згода! Приводь своє військо.

—     От і добре. Нападаємо в день весілля. Готуйся до походу, княже.

В чорному кам’яному теремі посеред лісу Чорнобог відвів погляд від широкої низької чаші. Зараз тут була просто темна вода, хвилину тому її поверхня мерехтіла холодним сяйвом. В тому сяйві Чорнобог дивився на світлицю, де розмовляли молодий і старий чоловіки, бачив, яку згоду вони уклали. «Недарма я зробив на тебе ставку, Будимире. Марнославство засліплює твої очі і розум, проте ти заслуговуєш на винагороду».

НАРОДЖЕННЯ БОГИНІ

В назначений день весілля ворота в місто князя Радогоста були гостинно відкриті, сьогодні тут були раді гостям.

Зоряна за традицією вбирала сестру. З того самого вечора сватання Зоряна не промовила жодного слова до Марусі. Зараз інші дівчата гомоніли, співали, проте дві сестри мовчали, ніби між ними крижана стіна.

Серце Марусі рвалося на частини. Одна раділа скорому щастю з коханим, інша тужила за сестрою, страждала через її образу.

Вартові на воротах з самого ранку пригостилися міцним медом за здоров’я князівни. Тому і не побачили вчасно, як несуться на місто вершники зі списами, як за ними йде піше військо на кілька сотень. Коли почали кричати «замкнути ворота», було вже пізно. Вершники влетіли на повному скаку. Потоптали, потрощили, заскочили в терем. Князя і його синів зв’язали, княгиню і дочок замкнули в кімнаті.

Військо Будимира і Елая гребнем пройшлось по місту, викошуючи княжих дружинників і всіх, хто міг чинити опір.

На подвір’ї княжого терему стояв Будимир, поряд з ним Елай. Зв’язаного князя з синами витягли надвір. Дівчат також вивели.

Радогост встиг викрикнути:

—     Будь ти проклятий, Будимире!

Рука дядька з важким дворучним мечем опустилася на шию племінника, голова Радогоста покотилася під ноги Марусі і Зоряні. Молодша князівна кричала від жаху. Старша, бліда як сніг, дивилася на Елая й не могла осягнути, що змусило його на таку чорну зраду. Наступними покотилися голови князівських синів.

—     Люди! Слухайте всі! Я – Будимир, законний князь цих земель! Багато з вас пам’ятають мене. Я повернув те, що моє по праву. Віднині я ваш князь, від вас чекаю вірності і покори, як в давні часи!

Коли Будимир замовк, настала тиша, що аж дзвеніла. В цій страшній тиші пролунав повний болю і туги крик Зоряни, який перейшов у виття і схлипування. Маруся ж ніби оніміла.

Новий князь продовжував:

—     Спадкоємцем своїм призначаю князя Елая! Сьогодні ж весілля, гей, народе, чого не гуляємо?! Все ж готове! Всім меду й пива з князівських бочок! Ваша князівна Зоряна виходить заміж за Елая!

Тремтячу Зоряну штовхнули в обійми Елая. Марусю ж відвели в кімнату. Дівчина сіла, як нежива, й жодного разу не ворухнулась, аж поки вже вночі не прийшов до неї Будимир. В той час як усі перепилися, воєвода був зовсім не хмельний, ні краплі меду не пригубив.

—     Ходімо, князівно. Прийшов час сплачувати борги. Нарешті ти підеш туди, де тобі місце.

Назустріч їм рухався веселий натовп, п’яні дружинники на руках несли Елая і Зоряну на весільне ложе.

Будимир вів Марусю до озера, де вона була така щаслива з Елаєм. Що ближче вони підходили, то холодніше й холодніше ставало, Маруся важко дихала, в неї тремтіли руки, в скронях ніби стукали молоти, душа щомиті знову і знову розбивалася на тисячі уламків.

—     Та що ж ти робиш, дівко? — Будимир клацав зубами від холоду посеред літа.

На волоссі його, на бороді і на бровах наліпився іній. З кожним кроком Марусі навколо них посилювалася хурделиця, вітер уже завивав.

Нарешті Маруся зірвалася на крик і ридання. Весь жах, весь біль і туга. Смикнула руку, і старий міцний воєвода, який легко бився дворучним мечем, не втримав тендітну дівчину, відлетів на кілька кроків.

Маруся кричала й кричала, навколо неї в чорній темряві безмісячної ночі крутилася завірюха, земля вкривалася кригою. Дівчина побігла до озера, воно вмить замерзло. Маруся впала на кригу посередині озера, ніби намагаючись обійняти лід.

Будимир, прикриваючись долонею від вітру, прокричав в темні небеса, де виднілися крила величезного чорного крука:

—     Забирай її собі! Я виконав свою частину угоди!

У відповідь ніч просичала:

—     Йди додому, Будимире. Заслужи-и-и-и-ив…

На світанку крук підлетів до дівчини, яка лежала майже вмерзла в кригу у самому центрі озера. Обернувся на чоловіка з довгим чорним волоссям, блідим обличчям і чорними, як дві безодні, очима.

—     Вставай! — звернувся він до дівчини. — Час пригадати, чия ти дочка і згадати своє справжнє ім’я, Маро! Ти народилася як богиня, і на долі тобі написано бути богинею. Відтепер я – твій названий батько.

Та, що ще вчора була князівною, повільно підвелась. Біле лице неймовірної краси, чорне блискуче волосся, сірі очі. Шкіра її була холодна, як сніг, а замість серця – крижаний камінь, в тисячу разів холодніший за лід. Ця істота вже забула, що колись була дівчиною Марусею. Вона стала богинею Марою, тією, кого люди будуть пам’ятати і боятися ще не одне тисячоліття.