Коло

Ніколи не знаєш, що знайдеш при дорозі. Чи кого. Підбирати автостопників — та ще лотерея. Та й взагалі, на благодійність не було ані часу, ані настрою. Тому Соломія без вагань проїхала повз чоловіка, що стояв з піднятою рукою. Навіть гальмувати не стала, аби не давати марної надії. 

Адже якось він дістався сюди? От і далі хай топає сам, ніжками. Як і вона йшла колись. Либонь дійде, куди доля доведе. 

І лише тоді побачила у дзеркало заднього виду, як він повільно розвертається та кульгає назад, до огорожі, що відокремлює трасу від лісосмуги. А там сідає прямо у прихоплену заморозком траву, незграбно підбираючи ногу. 

— Чортова печінка! — процідила вона. — Стій. Повертаємось.

Гальма вискнули, наче протестуючи, але зрештою судно вповільнилося та встало, наостанок кинувши Соломію животом на кермо. 

— Зараза, — майже ласкаво сказала вона, — Геть остраху не маєш? 

Судно завібрувало та посунуло заднім ходом, потроху набираючи швидкість. Зараз можна було не боятися натрапити на інший транспорт — вечоріло, мало хто ризикне швендяти тут до ночі. Тільки свіжоприбулі та невдахи, на кшталт цього кульгавого, ночують в охлялих від заморозків придорожніх кущах. 

Він спішно підскочив та стояв тепер, намагаючись не спиратися всією вагою на травмовану ногу. 

Соломія зупинилась.

— Вечір добрий. Не підвезете? 

Чемний. Руки тримає на виду, різких рухів не робить. Молодець. 

— Як звати? — спитала Соломія. 

Замість відповіді він простягнув бейджик. 

— «Блазень», — прочитала вона. Відчинила двері та повела головою. — Сідай.

Він зробив було крок, але завмер, побачивши пушку, що лежала на сидінні, притуляючись до Соломіїного стегна. Авжеж, мало кому подобається, коли на нього дивиться дуло карабіна. Але він швидко отямився та вдав, наче його ніщо не стривожило. Забрався до салону та обмʼяк, відкинувшись на спинку сидіння.

Правду кажучи, він здавався настільки замордованим, що поліз би, мабуть, у саме пекло, аби не човгати по каші з льоду та бруду на одній нозі. 

Соломія потягнулася, намацала під сидінням аптечку та кинула йому на коліна.

— Тримай. Подивись, може, щось знайдеться. 

— Дякую. 

Дзенькнуло скло, тріснула тканина, і різко запахло антисептиком. Він ще кілька хвилин вовтузився у своєму кутку та шурхотів обгортками, а потім все затихло. Коли Соломія повернула голову та зиркнула через плече, він спав, звісивши голову на груди.

— Ласкаво просимо до Кола, — пробурмотіла вона, сухо посміхаючись. 

Починало сніжити.

Ніч настає раптово, наче на голову падає щільне покривало. 

Соломія тут давно, але й вона мимохіть кривиться так, ніби їй заболіло всередині. Насправді це страх. Але настільки вже звичний, що відчувається як застарілий біль у шлунку.

Новенький ще зовсім зелений та надто виснажений, щоб хвилюватися. Але й він розуміє, як йому пощастило.

— Господи Ісусе!

Соломія обертається та бачить, що він дивиться у вікно. Стовбури дерев, що п’ять хвилин тому здавалися підсвіченими білиною вічного снігу, зникли. Тепер геть нічого не можна роздивитися — ніби скло зафарбували чорною фарбою. 

Соломія все ж вдивляється, та недарма: он раптом посеред цієї чорноти зіткався розсип гаряче-жовтих цяток. Вони поки не наближаються, але чекати лишалося недовго. 

— Що це?

Соломія не відповідає. Натомість запитує:

— Стріляти вмієш? 

Позаду ствердно гмикають.

— Трохи балувався. 

Вона пхає йому свою стареньку «чізетту» й перекидає пару магазинів та коробку набоїв. 

— Тримай. Розберешся?

Новенький возиться, клацає затвором. 

— Розберусь. 

Авжеж, не надто розумно видавати зброю бозна-кому. Та навряд чи йому аж настільки забракне розуму, щоб пристрелити свою єдину надію на виживання. А їй зараз згодиться будь-яка пара рук. 

Судно справно гуде, долаючи невидимі снігові замети, і це трішечки заспокоює. Рівно настільки, щоб не здригнулася рука, коли щось важко гупає зверху — аж прогинається стеля. Вуха пронизує різкий металевий скрегіт, наче по даху проскребли граблями.   

— Приготуйся, — каже Соломія.

Вона не обертається, щоб перевірити, чи почув її новенький. Якщо ні — то його проблеми.

Дзвінко цокає скло. 

Соломія бачила це безліч разів, але кров все одно щоразу стигне в жилах. Там, зовсім близько, за сіткою тріщин, що розходяться, наче брижі по воді, палають два жовті ока — великі, як блюдця. 

Істота не поспішає — в неї вдосталь часу, аж до самого ранку. 

І зробити нічого не можна — надто ризиково. Єдиний спосіб дістатися до неї — зачекати, доки вона сама увійде всередину.

Шкрябання зверху не стихає. Навпаки, додаються удари, все сильніші, розмірені, під якими просідає обшивка судна. Соломія закушує губу та слухає, як б’ється кров у скронях. 

На секунду наступає тиша.

Вони вриваються з двох сторін одночасно. 

Проломлюється дах та розбивається скло. 

Соломія наче глухне. Вона не чує власного пострілу. Свідомість фіксує віддачу карабіна та звичний біль у плечі. 

Один. 

В демониці золоті очі з червоною каймою. Коли вона рухається, здається, її чорне довгоруке та довгоноге тіло не пересувається, а перетікає з точки у точку у просторі. 

Куля потрапляє їй у лоба, залишаючи акуратну червону мітку, але не зупиняє її. 

— Йди до мене, — беззвучно говорить вона, і її повні, лискучі, наче намазані жиром губи розтягуються, показуючи вигнуті ікла. І на якусь мить Соломії дуже хочеться послухатися. 

Два. 

В демониці сто облич, і вона міняє їх, наче натягує на себе шкіру то однієї, то іншої людини. Кожне з цих облич здається Соломії знайомим, хоч вона не може пригадати, де їх бачила. Та кожне, зникаючи, залишає по собі відчуття втрати. 

Куля проходить повз та впивається в обшивку судна.

— Забудь. Пам’ятай. Прости. Не вибачай. 

Три. 

В демониці лакові загнуті кігті. Їхньої довжини вистачає якраз для того, щоб увійти Соломії під ребра та забрати здатність дихати. Її ж власне дихання на смак наче дим, і в Соломії паморочиться в голові.

Куля влучає демониці в серце, і вона вищить, роззявляючи пащу, вищить так, що починають кровити вуха. 

І тоді йде — перетворюється на стовп чорного попелу, що осідає Соломії на плечі та лице. 

Соломія обертається. 

На грудях в Блазня сидить демон. 

— Агов, сучий син, — каже Соломія, і власний голос звучить у неї в голові, наче вона стоїть під гігантським церковним дзвоном. 

Демон підіймає очі та дивиться прямо на неї.
Приклад відбиває у плече.

Чотири. 

В демона дрібні трикутні зуби та різьблені бивні, що закручуються аж до брів. Він ловить кулю ротом та сміється. Куля дзижчить, наче впійманий трутень у долоні. 

П’ять. Шість. 

Демон перестає сміятися. Він встигає тільки ахнути — і на його місці здіймається хмара рудого пилу, що скрипить на зубах та забиває ніздрі.

— Порядок? — питає вона. 

Блазень киває, тримаючись за горло.   

А до Соломії й досі не повернувся слух, бо вона лишень бачить, як раптом розширюються Блазневі очі, але не чує його крику:

— Позаду!

Бачить, що він різко зводить руку, та не чує, як коротко та впевнено кашляє «чізетта».

Коли вона обертається, демона вже немає. Лише вир полум’яних іскор, що шиплять та залишають на обшивці чорні цятки. 

Соломія лежить, вдивляючись у розламану стелю. Та в напівтемряві бачить лише кольорові круги та візерунки, що плавають перед очима. Блазень важко дихає десь поруч, дуже близько. І їй здається, що це вже було колись раніше, дуже давно.

Судно, понівечене та скалічене, але живе, рухається далі. У розбиті вікна задуває крижаний вітер. Сніг падає на обличчя й повільно тане, залишаючи мокрий слід. 

Тепер нічого більше не лишається, тільки чекати, коли загояться рани. 

Та проріхи потроху заростають живою тканиною, і біль відступає.

Соломія простягає руку та намацує руку Блазня — виявляється, він так само тягнеться до неї наосліп. Кожному хочеться відчути поруч щось живе, тепле.

— Як ми тут опинилися? — питає він. 

Соломія заплющує очі. Вона не хоче про це говорити чи згадувати. Та, на жаль, пам’ять не питає, а робить свою чорну справу. 

Як?

Спочатку вона померла. 

Це було геть не так, як вона собі уявляла. Не було ані сходів, ані старця із білою бородою. Грішники — наліво, праведники — направо. Виявилося, все це вигадки. 

— Вставай! — гримнули позаду, і вона сахнулася, намагаючись піднятися. — Ну?

(Розігріта сільська дорога, над якою маревом здіймається гаряче повітря, що створює міражі. Липнева спека. Голі ноги клеяться до шкіряного сидіння авто.) 

Все, що щойно було її реальністю, зникло. 

Щез чорний позашляховик, зім’ятий, як порожня паперова склянка, та мереживо розбитого лобового скла. Щезло кермо, що впиралося їй у груди та не давало вдихнути.

У вухах і досі стояв стукіт дрібних камінців, які неквапливо, наче у вповільненій зйомці, осипалися на перевернуте вибухом авто. Перед очима, що запливли кров’ю від удару, висіла темно-червона хмара. 

Не так вже легко було розгледіти крізь неї нову реальність. 

Єдине, що відчулося одразу — обличчя обпекло повітрям. Спочатку здалося, що знов гарячим, але за секунду вона зрозуміла: навпаки. 

У ніс, щоки, пальці впилися дрібні скельця морозу, а коли вона вперлася долонями у землю, щоб підвестися, ґрунт виявився твердим та пекучим, наче то була не земля, а суцільна крига. 

Ноги не слухалися та згиналися під її вагою. Вона намацала гостру кість, що прорвала шкіру збоку, нижче коліна. 

Болю поки не було, лише холод. Біль прийде пізніше. 

Той, хто йшов слідом, грубо шарпнув її. 

— Ворушись! Треба наздогнати інших. 

Отже, є й інші?

Вона ворушилася, як могла. Підвелася, нарешті, покрутила головою і, спіймавши краєм ока рух десь попереду, поспішила слідом.

Скільки вона ще так йтиме? Тепер важко пригадати. 

Головне — не зупинятися. Ти просто не можеш зупинитися — інакше демони дістануть тебе.

Вона намагається згадати, обличчя того, хто сидів поруч з нею у чорному позашляховику. Та дарма — все це лишилося там, куди не повернутися. 

— Це вже не має значення, — каже вона. — Треба рухатися далі.

Ранкове сонце кровоточить у небо, наче у воду, забарвлює хмари в ніжно-рожеве. Так, ніби й не було ночі. Але жоден з них насправді ніколи не забуде про ніч. 

Крутиться колесо. Дає, відбирає, перетасовує долі. 

Наче чекає на щось, наче сподівається: цього разу ти все зрозумієш. Цього разу не схибиш.

Та демони повертаються за тобою знов і знов. 

Де початок кола? Там, де ти потрапляєш на Коло. 

Де кінець кола? Там, де колись, може, почнеться світло.