Звичайний спекотний день кінця травня — з тих, що тягнуться, мов жуйка, приліплена до асфальту молу. Менеджер середньої ланки вів новеньку відділом білизни й одягу. Вона підпирала підборіддя рукою, слухала краєм вуха: літо щойно розчиняло двері — пляжі, заходи сонця, дешевий флірт під неоном вивісок.
— Цей магазин тут із сімдесятих, — говорив менеджер тим рівним голосом, яким читають інструкцію з техніки безпеки. — Люди змінюються, а полиці — ні.
Він завів її до службової комірчини — тісної, курної кімнати товарознавців. Тут пахло картоном і чимось ще — ледь вловимим, металевим. Під лампою, що злегка потріскувала, стояла стара металева шафа з облупленою фарбою. Менеджер затримав руку на защіпці — і відчинив її різким, звичним рухом.
Усередині, прикріплена болтами до каркаса, сиділа голова. Не манекен — не зовсім. Шкіра на ній була сірувата, суха, місцями взялася дрібними тріщинками. Щелепу утримував маленький контролер, з кутика рота тяглася тонка пластина. Очі — каламутні, майже без зіниць — на мить ніби сфокусувались на дівчині. Голова кліпнула. Видала звук — чи то зітхання, чи то скрип немащених дверей.
— Це наш шредер, — буденно сказав менеджер, ніби йшлося про кавомашину. — Раніше був управителем цього магазину. Джон. Керівництво вирішило його... не списувати. Приносить прибуток.
Дівчина сахнулась, затиснула рота рукою.
— Він що, живий?
— Достатньо живий, щоб працювати, — менеджер знизав плечима. — Не пхай туди рук — техніка безпеки та сама, що й із будь-якою дробаркою. Відвернешся на секунду — кісток не знайдуть.
Голова хитнулась у її бік — повільно, наче соняшник до сонця, — і завмерла знову, наче хтось у ній вимкнув живлення.
Коментарі · 0
Додати перший коментар