Обід

Після обіду, смачно поївши, Ротвейлер мляво встав із-за столу і раптом відчув, що йому, здається, потрібно до кімнати «WC». На той час Левичка, вибачившись, ненадовго вийшла,  і вони були разом із Вівчаренком, тому Ротвейлер вирішив знайти туалет самостійно  (він же все-таки слідчий!).

Він забігав по коридору, але на дверях ніде не було ідентифікаційних написів. Раптом Ротвейлер зіткнувся з Лапкою, яка все ще була з тією самою лялечкою, загорнутою у простирадло.

- Донечко, не підкажеш, де тут у вас... е-е, - інспектор завагався, яке ж слово краще підібрати для маленької дівчинки.

Лапка сором’язливо очікувала, дивлячись собі під ноги.

- Не підкажеш, де тут можна пі-пі?

- Прямо по коридору, а потім направо. Там стоїть діжка з пальмою.

- Діжка з пальмою? І що, всі туди пі-пі? - засумнівався інспектор.

- Всі, і Левчик, і пан Лев, і пані Левичка... Так мені сказав Левчик.

- Невже і пані Левичка? - щиро здивувався Ротвейлер.

- Ну звичайно, - безапеляційним тоном відповіла дівчинка.

«Дивні порядки у цьому домі», - вирішив інспектор, але сперечатися не став, та й вже було ніколи!

Кулею він пролетів по коридору і нарешті відчув полегшення, коли підняв лапу під пальмою. І тут він почув легкі кроки. По коридору проходила Левичка. Вона тільки холодно поглянула на Ротвейлера і попрямувала далі.

«Яке жахливе нахабство, яка невихованість! - обурено думала Левичка. - У будинку на кожному поверсі є вбиральня, а він знайшов собі пальму. Все-таки собака він і є собака, як його не виховувати!»

А Ротвейлер раптом застиг на місті, оскільки йому спав на думку несподіваний здогад.

- Так, так, так …, - тільки і сказав він, - так, так, так!

Він швидко повернувся назад до коридору, де щойно бачив Лапку, але її вже там не було.

Тоді він побіг до обідньої зали. Там був тільки Вівчаренко, який ще догризав кісточки, і Курка, що прибирала зі столу брудний посуд.

- Скажіть, будь ласка, - звернувся Ротвейлер до Курки, - а де кімната пана Зайця?

- На цьому ж поверсі. Як вийдете - на ліво, потім направо. Наприкінці коридору.

- Вічаренко, зі мною! – скомандував Ротвейлер, і вони у швидкому темпі попрямували на пошуки Зайця.

Двері Ротвейлеру й Вівчаренку відкрила Лапка. Очі в неї чомусь були заплакані і ляльки на цей раз в неї вже не було.

- Привіт, - озвався до неї Ротвейлер, - а татко тут?

- Тут, - вона шмигнула носом.

- Нам необхідно поговорити з твоїм батьком, сонечко.

Лапка якось дивно зиркнула на них і, не промовивши ні слова, повернулася та пішла геть. Інспектор деякий час ще постояв на порозі, чекаючи. Однак нічого не відбувалось. Дівчинка зникла десь в глибині кімнати і більше не з'являлася. Почувся якийсь шум і все стихло.

Ротвейлер обережно зазирнув у кімнату.

- Заходьте, заходьте, ласкаво просимо, - почувся голос Зайця.

Ротвейлер і Вівчаренко мовчки перезирнулися і переступили поріг. В дальньому кутку на ліжку сидів Заєць, закинувши лапу на лапу, що були в стареньких домашньому капцях, і неспішно погойдував задньою лапою.

- Сідайте, шановні гості, - запросив привітний господар.

Ротвейлер озирнувся довкола і знайшов собі якогось стільця, а Вівчаренко обперся об стіну біля входу.

«У зайця сильні задні лапи, які допомагають йому швидко тікати від небезпеки, а за потреби він може завдати ними глибоких рваних ран,» - чомусь несподівано Вівчаренку спала на думку цитата з підручника з часів його навчання в академії.

- Бачили Вашу донечку. Гарненька дівчинка, - спробував зав'язати розмову Ротвейлер.

- Так, - про щось замислившись і зітхнувши, відповів господар, - гарна сьогодні погода, панове, чи не так?

– Ага, - кивнув Вівчаренко, - але трохи спекотно.

Ротвейлер виразно зиркнув на лейтенанта і той відразу прикусив язика.

- Пане Зайцю, - провадив далі інспектор, - ми, власне, з Вами хотіли, поговорити стосовно одного делікатного питання.

Заєць сумно подивився на нього.

- Нам стали відомі деякі подробиці, що стосуються справи викрадення, - продовжив Ротвейлер.

Заєць закивав головою і знов почав про щось своє:

- Ви маєте мене зрозуміти… Як Ви знаєте, професія вчителя, на жаль, не є високооплачуваною,  у мене скромна зарплатня, я не можу навіть купити доньці нової ляльки… А до того ж я один її виховую, а як Ви можете здогадатись, виховувати дитину самому, це досить тяжко…

Ротвейлер робив розумне обличчя і уважно слухав. Слідчий має  вміти слухати. Однак Заєць на цій дивній фразі замовк і з відстороненим виглядом дивився вдалину. Ротвейлер чекав, що він ще щось скаже, та пауза затягувалася, тоді Ротвейлер кахикнув і, дивлячись прямо в очі Зайцю, зненацька спитав:

 -  Де те, що Ви вкрали?

Заєць поволі встав. Вівчаренко напружив м'язи, але Ротвейлер знову заспокійливо кивнув йому.

- Хвилинку, - сказав Заєць і заліз під ліжко.

«Мабуть, поліз за статуеткою», - з усмішкою подумав інспектор.

Але Зайця щось підозріло довго не було. Ротвейлер зазирнув під ліжко і раптом вилаявся:

- От скотина вухаста, він втік!

В підлозі був люк.

- Шефе, нас в академії вчили, що скотина – це свійські тварини, а заєць – лісовий звір, – прокоментував Вівчаренко.

Ротвейлер напіввідкрив люк, вниз йшов якісь лаз.

- Лізь, - рявкнув Ротвейлер, вказаючи на люк Вівчаренку.

-   Шефе, цей прохід занадто маленький, а ми ж щойно гарно пообідали. Боюсь, я застрягну, - стурбовано затараторив лейтенант. - Краще викликати спецназ.

Ротвейлер закряхтів і, низько нахилившись, заглянув у люк. Там горіло світло і видно було сходи вниз. Певно, там був підвал.

- Зайцю, агов, ти там? – позвав він.

Внизу було тихо. Інспектор виліз з-під ліжка і скомандував Вівчаренку:

- Стій тут! Якщо він покаже хоча б вуха, хапай!

- Так точно! – завзято відказав лейтенант.

Ротвейлер поспішно знайшов Левичку.

- У Вас під першим поверхом є льох? І де з нього вихід? – спитав він.

-   Так, у нас є підвал, - відповіла Левичка, трохи здивовано, - там Лев зберігає різні інструменти, але де вихід, це, чесно кажучи, тільки він знає. До-речі, Ви переговорили з кимось, як ми з Вами домовлялись за обідом?

- Так, - буркнув Ротвейлер, - я зателефонував кому треба, і пана Лева вже мають сюди привезти з хвилини на хвилину.

- О, дякую, - Левичка лагідно посміхнулася. 

- А от, здається, це вже і він, - Ротвейлер побачив у вікні, як до будинку наближається поліцейська машина.

Вони поспішили надвір. Лев вийшов із поліцейської машини. Коротко відповідаючи на запитання репортерів, які миттєво з'явилися поруч, він підійшов до ганку, де його чекала Левичка з левенятком, інспектор Ротвейлер, а також Гепард Чита, який почув якийсь гомін і теж вирішив вийти подивитись.

Як це було приємно, після такого важкого, але славетного дня нарешті дістатися рідного дому. Він розкрив обійми і підхопив на лапи свого синочка, який його щасливо обійняв, а потім радісно обійняв Левичку.

- Вітаю, пане Леве! Інспектор Ротвейлер, - привітався слідчий, - пробачте, що втрутився, ми розслідуємо справу викрадення золотої статуетки танцюючої корівки, яку Вам подарував пан Гепард Чита.

- А так, так, - відповів Лев, - я гнався за Вовком і Лисицею, бо вони були в моєму будинку сьогодні зранку, і підозрюю, що це вони могли вкрасти статуетку, але, на жаль, їм вдалося втекти…

- Зараз не про Вовка промовка, - поспішив додати Ротвейлер, - підкажіть, будь ласка, де вхід до Вашого підвалу?

- Підвалу? – перепитав Лев.

- Так, там зараз сховався Заєць, який, ймовірно, і викрав статуетку!

Лев дуже здивувався такій новині, але сперечатись не став.

Вони поспішно обійшли будинок з іншого боку. За ними пішли і всі інші, в тому числі і репортери Сорока і Галка, які відчули, що тут може бути цікавий матеріал.

Лев, намацавши в кишенях якісь ключі, швидко відкрив двері. Світло вже було кимось включене. Вони спустились сходинками вниз і раптом помітили в кутку Зайця з Лапкою.

Вони сиділи на підлозі і доїдали качан капусти. Дивно, але, мабуть, вони вирішили тут пообідати в тихому і прохолодному місці, подалі від спеки.

- Ну що, Зайцю, Ви намагалися втекти від слідства, чи не так? Можете пояснити, чому? І де статуетка? – наблизившись до нього, спитав Ротвейлер.

Зненацька боковими сходами, що вели згори з кімнати Зайця, кубарем скотився Вівчаренко.

-  Шефе, я почув Ваш голос, і поспішив на допомогу! – пояснив він, підіймаючись.

Лейтенант помітив Зайця і загарчав, збираючись накинутись на нього.

- Тихо, тихо, - зупинив його Ротвейлер, -  так що, Зайцю, що скажете у своє виправдання?

Заєць неквапно підвівся і дістав якусь річ, загорнуто в дитяче простирадло. Ротвейлер хутко розгорнув його, і у світлі лампочки заблищала скульптурка танцюючої корівки.

- Ого! - аж присвиснув Вівчаренко і знову рипнувся, щоб схопити Зайця, але той навіть не пручався.

Заєць просто сказав: «Я розумію, що це не виправдання і я готовий понести всю відповідальність, але Лапка побачила статуетку у серванті і їй, мабуть, захотілося мати таку гарненьку лялечку. Просити подарувати цю ляльку їй, певно, було ніяково, або вона здогадувалася, що ніхто нічого не подарує, тому вирішила взяти сама. Сервант був не зачинений, і Лапка взяла погратися. Просто на деякий час. Вона не думала, що це якийсь злочин».

Вигляд у Зайця при цьому, справді, був дуже збентежений і винуватий.

Він продовжив:

«Якраз перед тим, як Ви, пане Ротвейлере, прийшли до мене в кімнату, я це помітив, насварив Лапку і забрав у неї статуетку. Тут я почув, що Ви прийшли, я не знав, що робити, і спересердя кинув цю статуетку у підвал. Лапка, схлипуючи, полізла за статуеткою у люк, і я вже не встиг її зупинити, бо якраз Ви зайшли у кімнату. Ось і все».

- Дитинко, ти вже зрозуміла, що брати чуже не можна? - спитав у Лапки Ротвейлер.

Та мовчки з-під лоба дивилася на нього, ховаючись за батьком.

- Це я винен, - зітхнув Заєць, - Я як педагог мав би цьому запобігти … Мабуть, я мало приділяю уваги своїй донечці…

- Окей, - втрутився у розмову Лев, - Лапка ще маленька. Що від неї ще вимагати? Думаю, пане Зайцю, Ви їй вже все пояснили, а якщо буде треба, то ще поясните. Що стосується особисто Вас, пане Зайцю… - Лев зиркнув на Левичку, яка благально поглянула на нього, і Лев продовжив, - думаю, що ми не будемо писати заяву до поліції. Просимо, вибачення, пане інспекторе, що, мабуть, даремно Вас викликали. Але, в будь-якому випадку, дякуємо, що допомогли нам розібратися із цією справою і знайти статуетку!

Ротвейлер кивнув, але нічого не сказав, щось читаючи на своєму телефоні.

«Він теж шариться в телефоні, а ще мене лаяв», - подумки відмітив Вівчаренко, а вголос спитав: «То що в результаті? Нам нема кого посадити за ґрати?»

Питання зависло в повітрі. Тут Гепард Чита підійшов ближче до Лева.

- Пробач, друже, просто хотів спитати - зам’явся він, - Ти запасаєшся капустою на зиму?

Всі подивилися в той бік, куди вказував Гепард, і побачили цілу гору качанів капусти, незграбно прикритих якоюсь рядниною.

-  Ого! - щиро здивувався Лев, і раптом йому спало щось на думку, - а я  думаю, чого це мені вже вкотре мій сусід Їжачок скаржиться, що в нього з городу постійно пропадають качани капусти?! Пане Зайцю, невже це Ви їх крали? 

-  Я не крав, - якось навіть ображено сказав Заєць, - я просто брав. Якщо можна Вам нагадати, пане Леве, в мене маленька заробітна плата! А у Вас в меню переважно м’ясні страви, які нам з Лапкою не підходять. Як же нам виживати в цьому світові?! 

-  Яблуко від яблуні недалеко падає, - хмикнув Ротвейлер, - це що, Зайцю, коли я Вас спитав в кімнаті нагорі, де те, що Ви вкрали, то Ви подумали, що я питаю Вас за капусту? І, злякавшись, сховались тут і хотіли з’їсти всю капусту, яку Ви вкрали, щоб не було слідів Ваших злочинів?

Заєць мовчав, не маючи, що заперечити.

Лев зітхнув і спокійно сказав:

- Прикро Вам про це казати, пане Зайцю, але із завтрашнього дня шукайте, будь ласка, нову роботу.

 -  Пробач, друже, - перебив його Гепард, тупцюючись на місці, - мені вже треба їхати. В мене квиток на потяг.

Лев трохи здивувався, але сказав «добре» і щиро обійняв його.

-   Приїзди частіше, друже, завжди раді тебе бачити!

- До побачення, мої рідні, - поспіхом додав Гепард, прощаючись з усіма.

- Дядько Чито, а Ви ще приїдете? – раптом спитав Левчик.

- А як же! - посміхнувся Гепард собі у вуса, - ми обов’язково ще пограємо з тобою у футбол!

Хоча про себе він подумав, що якщо і повернеться, то, мабуть, не скоро.