Політ

Мати ще з дитинства називали мене безбожником. А я б і не повірив у бога, навіть якби у нього були крила.

Коли вранці задзвонив телефон, я уже не спав. Підіймати трубку не хотілося, попри те, що я навіть не бачив номеру.

Мокрий сніг ледь чутно чіплявся за бляху підвіконня і сповзав вниз тонкими, слизькими грудками. У квартирі було сіро, утім це ніяк не було пов'язано з порою року чи періодом доби. У батьківській хаті кольори завжди випаровувались, навіть коли батько ще були живі. Тато на старості були схожими на чаплю Botaurus stellaris: осіли у своїй квартирі, наче в очереті, й висовували голову лише за крайньої потреби. Померли вони теж непомітно. Тіло ще тижнями пролежало серед сірих простирадл у синтетичній напівтемряві. А я, будучи видатним нащадком такого пересічного пращура, разом з молоком матері усотав цю любов до сірого й непомітного.

Телефон й досі не переставав миготіти. Яскравий екран все ж прикував погляд. Номер не був підписаний, але я все одно його впізнав. Лікарня.

– Ваша мама просила вас приїхати, – сказала медсестра. Вона не звучала роздратовано чи схвильовано. – Краще сьогодні.

Краще сьогодні. Жахливе словосполучення, особливо коли вимагає від тебе подальшої дії. Я відповів не одразу. У сусідній кімнаті щось впало, мабуть, Юля пакувала речі. Вона робила це вже третій тиждень: повільно виносила з квартири останні кольори та своє життя. Здається, я був першим, хто сказав, що кохає її. Мабуть, саме тому їй було так важко відірвати від себе зашкарублу копію того молодика, який раніше так міцно притискав її до себе в обіймах.

– Я приїду, – на видиху промовив у трубку.

– Сьогодні, – повторила медсестра.

Дзвінок обірвався. На екрані висвітлилось непрочитане ще від учора повідомлення від матінки:

“Миронцю, нічого не треба привозити. Просто приїжджай з Юльою”.

Двері до кімнати прочинилися. На порозі стояла Юля в моєму старому светрі. На лівому рукаві, ближче до ліктя, виднілася маленька пропалена цятка. Колись, років десять тому, ми ночували в наметі біля Синевира, бо я прагнув показати коханій червонокнижного чорного лелеку. Під вечір Юля змерзла, тож мені, як справжньому закоханому джентльмену, не залишалось нічого іншого, окрім як віддати їй свій светр й тремтіти самому. Того ж вечора ми вперше в житті курили, Юля закашлялась, впустила цигарку і пропалила мій светр. Лелеку ми так і не побачили, зате вона опісля усім розповідала, що то була найкраща наша відпустка. Тепер светр більше їй не пасував.

– Це з лікарні? – спитала вона безкровним голосом.

Я мовчки кивнув. Не зумів подивитись їй у вічі.

– Їй гірше?

Знову кивнув. Слова вимагали зусиль та бажання, а ні тим, ні іншим я наразі не володів. Здалося, що її погляд пронизує мене зневагою. Утім, пересилити себе та перевірити, чи так воно насправжки, я не зумів.

– Я заберу Лесю до мами. Поки що. Їй не треба все це бачити.

У раковині, наче вирок, від учора киснув немитий посуд. Біля дверей – дві Юлині коробки, ще не заклеєні скотчем. Наше вміння імітувати сімʼю з кожним днем усе гіршало, а усі розмови обмежувались банальними що купити на вечерю та хто забере Лесю.

Колись я точно вмів інакше. Пам’ятаю, як плакав, уперше тримаючи доньку на руках, як вигадував Юлі дурнуваті сюрпризи й тижнями планував її день народження. Куди все це поділося, я не знав.

Залишилися записи в журналах та на диктофонах, старі неоцифровані мапи, відвідини архівів, довготривалі вилазки туди, де людей майже не буває, і пізні дзвінки з кафедри.

– Коли? – спромігся вичавити я.

– Сьогодні.

Це слово вдруге вдарило батогом по свідомості. Скидалось на те, що усе сьогодні.

Леся спала на розкладному дивані серед м’яких іграшок, які Юля ще не встигла скласти. Їй було сім. Вона мала вузькі плечі й темне волосся, що прилипало до щоки. З рота витікала цівка слини й потрошки утворювала невеличку калюжку на мʼякій оббивці.

Я спостерігав, як підіймалися та опускалися її дитячі груди, й відчував суміш ніжності та захоплення. Десь із таким самим трепетом я спостерігав за птахами під час довгих вилазок. Хотілося поправити неслухняне волосся, поцілувати дівча в скроню, притулити до себе. Я не зробив нічого з цього. Найсильніше хотілося зостатись на самоті.

Я чесно збирався до лікарні. Довго стояв у коридорі, тримаючи в руках куртку, і дивився на власні замурзані в болоті черевики. Геть випадково, як постійні атрибути моєї особистості, я захопив із собою бінокль, спальник, диктофон, старий польовий щоденник і термос із холодною кавою, що зостався ще з учора. Прихопив і ультралегкий одномісний намет, покупкою якого неабияк пишався, та вийшов із квартири. Юля почула, як прочинились двері.

– Мироне? – гукнула вона.

Я не відповів.

На вулиці пахло мокрою землею, бензином і ранньою відлигою. Машини гуділи настільки сильно, що хотілось затулити вуха або навіть оглухнути. Гори виднілися на обрії темною зібганою смужкою. Зрештою вирішив, що мати сильні – витримають без моєї присутності кілька днів. Тим паче це вже не перше і не друге обовʼязкове до відвідин “сьогодні”. А у світі, у світі є речі і куди важливіші.

На вокзалі я купив квиток на першу електричку у бік Верховини, сів біля вікна й, притулившись лобом до шибки, задрімав.

Коли я прокинувся, мережі вже не було, утім у телефоні вже було два пропущені дзвінки від Юлі, один з лікарні. Ще один – із невідомого номера, напевно від сусідки матері яка забагато базікала й часом приносила їй сирники.

Як добре, що я завжди у беззвучному режимі.

Електричка повзла крізь безлике село, яке у таку погоду було по-особливому огидним. Сніг, що нещодавно розтанув, зробив усе мокро-чорним, а його рештки недбалими брудними купами більше нагадували шкіру бездомного пса, поточену лишаєм. Я спостерігав за людьми, які, кутаючись у куртки та пальта, намагались сховатись від всюдисущого вітру й думав про те, що у кожного з них є власні думки, проблеми та прагнення.

А потім людей замінили дерева. Віковічні чорні ялини заполонили схили, вкутані туманом, наче охоронці, що розступились лише для того, щоб пропустити нас углиб гір.

Мені потрібно було потрапити в урочище Вовчий Жолоб. Три тижні тому на кафедру від місцевих лісників надійшов запис – на ньому був короткий гортанний звук, схожий водночас на скрегіт і сміх. Один старий сказав, що про такий гук йому в дитинстві переповідав дід. Той, либонь, провіщає грозу. Інші сміялися, казали: сова, лисиця, п’яний турист, що заблукав.

Коли ж запис вдалось послухати мені, сміятись я не став. Після шостого прослуховування мурашки поповзли по шкірі. Я був певен, що вже чув цей звук.

Карпатська попеляста синявка вважалася зниклою з 1930-х років. Невеликий гірський птах із темно-синім горлом, сірими крилами й білими цятками над очима, описаний у старих польських журналах, збережений у трьох музейних тушках та єдиному записі, зробленому ще у минулому столітті. У студентські часи, під час роботи над дисертацією, мені поталанило побачити дві тушки: одну в архіві львівського музею і одну в Кракові. Обидві були вицвілі, набиті соломою, з очима, схожими на дешеві намистини. Третій експонат числився у музеї вимерлих тварин поруч з Парижем, однак навряд чи він був у кращому стані.

У дисертації мені довелось згадати синявку в одному абзаці. Тоді я написав: “Імовірно, вид остаточно зник унаслідок втрати середовища існування та кліматичних змін”. Десь тоді, пишучи те речення, я й почув уперше запис голосу синявки. І ось, стільки років по тому, я був певен, що почув його знову. А коли я ще й порівняв давній запис з нещодавно отриманим, сумнівів не залишилось.

У селі мене зустрів Петро, місцевий лісник. Це був низенький чоловік, чия засмага не сходила навіть узимку. Його очі постійно сльозилися, через що він мружився й виглядав так, наче підозрює кожного зустрічного у чомусь недоброчесному.

– Погода паскудна, – сказав Петро замість привітання. – Нагорі туман. Та й гроза моʼ вдарити. Моʼ ліпше завтра?

Я похитав головою і нарешті сам промовив те прокляте слово, що причепилось до мене репʼяхом:

– Сьогодні.

Петро знизав плечима.

– Як ся знаєш, чоловіче. – Він покрутив пальцем біля виска та на мить усміхнувся, від чого здався ще старшим, ніж є насправді. – Ви в місті усі троха тойво.

Ми рушили стежкою вгору. Ліс приймав нас мовчки. Гілки дряпали куртки, а грязюка почала моментально налипати на черевики. Йти вгору з кожним кроком ставало все важче, одначе цей стан руху мені подобався. Стежка вимагала лише найпростішого – переставляти ноги, не послизнутись на корінні та обходити великі каменюки. Телефон лежав у внутрішній кишені куртки. Кілька разів мені здавалося, що він завібрував. Я не перевіряв. Натомість ішов трохи швидше, аж поки Петро не попросив пригальмувати.

По обіді, геть мокрі від дрібного дощу та поту, ми нарешті дісталися до старої полонини, з якої починався Вовчий Жолоб. Петро показав униз, де між скелями росли криві буки.

– Тамво чули хлопи. Двічі. Обидва рази на світанку.

– Ви впевнені, що це був птах?

– Я тіко впевнений, що маю вертати, як не хочу в темряві блудити, – сказав Петро.

Намет я поставив біля поваленого стовбура, підстеливши під низ трохи гілок ялини. Петро розповів, де неподалік можна знайти джерело та сказав, що прийде провідати завтра, якщо не зірветься дощ. Коли лісник пішов, я розклав обладнання: мікрофон на штативі, диктофон, блокнот, запасні батарейки. Допив решки холодної кави, заїв гіркоту протеїновим батончиком. Потім сів на каремат, поставив на пальник кипʼятитись воду на нову порцію напою та нарешті дістав телефон.

Дев’ять пропущених від Юлі. Чотири з лікарні. Одне повідомлення.

“Мироне, вона питає тебе. Я не знаю, що їй казати”.

Через хвилину прийшло друге, свіже:

“Леся плакала. Я сказала, що ти на роботі. Це правда?”

Я довго дивився на екран. Потім написав: “Я в горах. Маю перевірити одну річ”.

Відповідь прийшла майже одразу.

“Ти дурний? Що з тобою? Твоя мати помирає”.

Потім ще одне:

“Вибач, ти не дурний. Благаю, приїдь. Це ж твоя мама”.

Я відключив телефон і поклав у кишеню. Руки тремтіли – не від холоду. Приклав долоні до лиця та надавив пальцями на повіки. Побачив матір у лікарняному ліжку. З кожними відвідинами вони, здається, ставали ще дрібнішою та менш схожою на ту енергійну персону, якою були раніше. Вони все життя працювали в шкільній бібліотеці, розставляли чужі книги на чужі полиці, а сина вчили бути чемним, надійним, вдячним. Мати так тішились, коли я нарешті одружився. Плакали разом зі мною, коли народилася Леся. Казали, що тепер я маю все.

Роботу. Дім. Дружину. Дитину. Матір, які пишались. Кухню з сірими шторами. Сімейні фотографії на полиці. Суботні закупи. Рідкісні, але такі яскраві літні поїздки до моря, де я рахував мартинів, поки Леся будувала замки з піску, а Юля мовчала поруч.

Усе це з плином життя якось налізло на мене зверху, наче тугий колючий светр, що застряг на голові, і тепер я не міг його ні зняти, ні повністю одягнути.

Уночі я майже не спав. Боявся пропустити той жаданий звук вимерлого птаха.

Зафіксувати його вдалось ближче до світанку, о 5:17.

У той момент, задубілий та втомлений, я сидів, замотавшись у спальник, та бурив поглядом темряву. Ніч була густа, чорна, беззоряна. Неподалік шумів струмок. Щось постійно тріскотіло у хащах.

Спершу я подумав, що звук мені примарився. Коротке “крр-і” ніби виринуло нізвідки.

Потім повторилось знову.

“Крр-і. Крр-і”.

Я підхопився так рвучко, що задубілі ноги заледве втримали мене, а металевий термос з грюкотом упав на землю. Всередині похололо, на мить здалося, що я розлякав місцеве птаство. Крик, на моє полегшення, знову повторився. Звук ішов ізнизу, з жолоба.

Перевіривши, що натиснув кнопку запису на диктофоні, я пішов на голос.

Голі гілки дряпали обличчя, проте мене це не турбувало. Через мить я провалився у вʼязку трясовину по коліно, відчув, як черевики набирають холодну воду. Не зупинився. Крик повторився ближче. Тепер до нього додалося тихе тріпотіння крил, ледь чутне, як дихання сплячої дитини.

На світлішому клапті неба між буками з’явився силует.

Малий птах сидів на сухій гілці, нахиливши голову. Його спина зливалася з корою, але горло було темно-синє, майже чорне. Над оченятами біліли дві цятки.

Я забув, як дихати.

Птах перескочив з однієї гілочки на другу. А потім із туману випурхнуло ще двійко.

Вони рухалися швидко, нервово, короткими стрибками, збираючи щось із моху. Один самець розкрив хвіст і під між пірʼям блиснула попеляста смуга. Я знав цей опис. Читав його десятки разів у старих статтях, де мертві люди описували мертвих птахів.

Синявки перелітали між гілками, видаючи тихі, скрипучі звуки. Їх було щонайменше сім. Може, більше. У вранішньому тумані важко було зрозуміти. Діставши фотоапарат, я спробував зазнимкувати це чудо, але пальці не слухалися. Перший знімок вийшов розмитим, другий – темним, на третьому птаха нарешті було видно чітко, з білою плямою над оком, яким він дивився прямо в об’єктив.

Я засміявся. Налякане птацтво відлетіло від нового джерела звуку глибше у туман.

Я затулив рот рукою, але зупинити сміх не міг. Сльози текли по щоках, змішуючись із мжичкою. Уперше за багато років таке нестерпне, але таке бажане відчуття всеохопного щастя. Мені знадобилось вкусити себе за руку, щоб не завищати від радощів, як мале дитинча. Світ ще не був повністю банальний та досліджений. Він усе ще приховував бодай одне диво і дав його знайти саме мені.

До полудня вперіщив дощ. Я промок до нитки, проте зібрав усе, що міг: записи голосів, фотографії, координати, описи поведінки. На скелі над жолобом знайшов гніздо в тріщині, вимощене сухою травою і тонкими корінцями. Усередині лежали чотири яйця – брудно-білі, з дрібними бурими крапками. Коли я побачив їх, усередині народилось давно забуте відчуття. Той самий всеохопний щемливий трепет, як і тоді, коли я вперше узяв на руки Лесю.

Туман піднявся вище, розчинивши дерева навіть за кілька метрів від мене. Птахи забились десь у шпарини скелі. Я двічі впав, повертаючись до намету, сильно забив коліно. Лише добравшись до своєї тимчасової домівки, я усвідомив, що нічого не їв цілий день.

Біля намету, сховавшись під буком, курив Петро. Він дивився на мою скоцюрблену мокру постать так, наче побачив утопленика, який сам вийшов із річки.

– Мені, тойво, довелось порушити власну обіцянку. Знайшли шо шукали?

Я лише зморено кивнув у відповідь.

– То добре, – сказав Петро. – Вас шукали. Жінка ваша. Казала, щоб ви негайно передзвонили. Каже шо ваша мобілка не звонит. Певно, щось сталося.

Петро кинув недопалок у мокрий сніг і розчавив під підошвою.

– Добре.

– Шо тут доброго, пане Мироне?

Мені хотілось розсердитися. Зрештою, за кого себе цей Петро має? Не вдалося. Важко було усвідомити, чи то сил забракло, чи то я підсвідомо з ним погодився.

– Там мінімум сім особин, – промовив натомість я. – Може, більше. Є гніздо. Це популяція. Маленька, але жива.

Петро глянув у жолоб.

– Та добре, добре. Я не питав.

Я не відповів.

Як тільки Петро попрощався та зник у тумані, я пересвідчився, що усі мої записи та спостереження не намокли й лежать у надійному сухому місці. Наступним переодягнувся у сухе сам та перекусив пачкою крекерів з сиром.

Лише після цього нарешті увімкнув телефон.

Пропущені дзвінки та повідомлення посипалися одне за одним. Юля писала коротко, дедалі холодніше.

“Мама втратила свідомість”.

“Лікар каже, лишилося небагато”.

“Леся питає, чому ти не відповідаєш”.

“Мироне, я більше не можу”.

Останнє було від медсестри:

“Ваша мама померла о 10:42”.

Дощ рівномірно стукав по тенту палатки. Неподалік ще сильніше, ніж раніше шумів струмок. Щось продовжувало постійно тріскотіти у хащах. Я перечитав повідомлення кілька разів. Чекав, що відчую бодай щось, але нічого не змінилось.

Набрав Юлю.

Вона відповіла не одразу. Коли відповіла, її голос був хрипкий. Вона явно плакала незадовго до цього.

– Де ти?

– У горах. Я ж казав.

– Твоя мама померла.

– Я знаю.

У слухавці було чути, як Юля розчаровано видихає. Було б куди краще, якщо б вона кричала.

– Ти знаєш, – повторила вона. – Добре.

– Юлю…

– Ні. Не зараз. Я була там. Тебе не було. Навіть срана сусідка була там, Мироне! Мама так хотіла побачити тебе! А я навіть не змогла чесно сказати їй де ти.

Я заплющив очі. Переді мною виникло синє горло птаха на сірій гілці.

– Я знайшов їх.

– Кого?

– Синявок. Попелястих синявок. Вони живі.

Мовчання тривало так довго, що я навіть на мить подумав, що зв’язок обірвався.

Раптом Юля засміялася.

– Ти справді зараз це сказав? Ти... Та ти... – Вона так і не змогла добрати влучного опису та сказати, хто ж я.

– Це… це дуже важливо для мене.

– Важливо, – сказала вона. – Так. Звичайно. Вони живі.

Я почув у слухавці Лесин голос. Юля відвернулася від телефона, щось сказала дочці, а тоді повернулася.

– Ми зараз у лікарні, поїдемо сьогодні ввечері до моєї мами. Речі я заберу пізніше. На похорон скажеш мені час.

– Я приїду.

– Знаєш.. Роби, як забажаєш.

Вона поклала слухавку.

***

Похорон відбувся через два дні.

Мати лежали у домовині, геть не схожі на себе при житті. Надто сумирні та розслаблені. Люди підходили до мене один за одним, дехто навіть клав руку мені на плече, говорили ті самі слова співчуття. У відповідь я усміхався, потім миттю стирав усмішку з лиця, нагадуючи собі, де знаходжусь. Юля з Лесею стояли трохи осторонь. Мати обіймала дочку обома руками, немов намагалась вберегти від смутку навколо. У чорній одежі вони видавались ще більш зчужілими, ніж зазвичай. Я безуспішно намагався зловити погляд Лесі.

Коли труну опускали в землю, почав падати дрібний сніг. Священник розповідав про крихкість людського життя та те, як людина продовжує жити у спогадах тих, хто її памʼятає, я ж переймався, чи раптові холоди не знищать популяцію синявок. Чи не спаплюжать урочище своєю присутністю випадкові туристи. Раніше я був готовий розіпнути себе за такі невчасні думки, зараз же я усім єством відчував, що це значно важливіше за мене.

Після похорону Юля підійшла до мене біля воріт кладовища.

– Леся хоче попрощатися.

Дівча стояло за кілька метрів, з серйозним виразом обличчя, який зазвичай непритаманний дітям. Я присів поруч з нею, хотів погладити по голові, однак вона сердито відкинула мою долоню.

– Де ти був, коли бабуся помирала?

Питання ошелешило. Я не знав, що відповісти.

– Зайченя.. Я не міг, мав справи по роботі.

Леся кивнула. Зловив себе на думці, що мені б хотілось, щоб вона заплакала. Заплакала, а я її пригорнув, як і годиться люблячому батьку.

– Мама сказала, що ми поживемо в баби Олі.

– Я буду приїжджати, – миттю випалив я.

– Угу. – промовила Леся. Одразу ж опісля розвернулась та побігла в обійми до мами, залишаючи по собі дрібні сліди на свіжовипаденому снігу. Не схоже, що вона мені повірила.

Здавалось, я б мав би відчути самотність, наче щось у мені зламалось. Утім, я не відчував геть нічого, окрім бажання бодай ще раз побачити моє особисте чудо.

Юля поклала руку Лесі на плече.

– Ходімо.

Вони сіли у машину. Я махнув на прощання, коли автомобіль рушив. Не думаю, що вони це помітили чи бодай дивилися в мій бік. Лапатий сніг швидко поховав сліди від шин.

***

Новина про синявок стала сенсацією.

Повірили мені не одразу. Фото, відео- та аудіозаписи усе ж були неспростовними: синявки таки існують. Опісля публікації почали дзвонити всі: кафедра, заповідник, журналісти, колеги з Польщі, Чехії, Німеччини. Обидві мої пошти, як електронна, так і фізична, забились листами. Моє прізвище навіть промайнуло у місцевих новинах. “Український орнітолог знайшов вид, що вважався зниклим майже століття”. “Повернення з небуття”. “Диво в Карпатах”.

За допомогою медіа мені вдалося домогтися тимчасової заборони рубок. Чиновники, звісно, позіхали й питали, чи справді через “кількох горобців” треба зупиняти лісозаготівлю. Я показував фото, карти й записи, які для них нічого не означали. І, здається, вперше в житті виголошував настільки палкі промови. Як і вперше за довгий час люди слухали мене. Я нарешті відчував себе потрібним.

Юля не дзвонила.

Лесю я бачив двічі. Зустрічав її після школи, як і годиться турботливому батьку. Обидва рази вона була ввічлива і слухняна. Я розповідав їй про синявок, але вона не слухала.

На день народження вирішив подарувати їй щось справді цінне. Думав, що буде вкрай символічно передати їй як сімейну реліквію орнітологічну працю Станіслава Пєтруського “Хижі, говорячі та красиві птахи”, яка свого часу перейшла мені у спадок від батька та закохала мене у пернатих. Примірник був польськомовним, тож у дитинстві я його не читав, проте з превеликим задоволенням розглядав великі кольорові гравюри птахів. А ще між сторінками, наче маленькі скарби, лежали різнобарвні пташині пера, скрупульозно зібрані ще бабунею. Коли я приніс Лесі книжку, вона сказала “дякую”, навіть не розгорнувши.

Моя квартира спорожніла. Мамині речі я отримав із лікарні в одному пакеті: халат, гребінець, окуляри, книжку із закладкою на сторінці, яку вони вже не дочитали. Цікаво, чи турбував мати незавершений сюжет після смерті?

Тепер пусті полиці у квартирі виглядали розгублено та збентежено, так, наче раптово оголені люди на публіці. Лесині іграшки, які раніше хаотично мігрували квартирою, тепер зникли. Мені вдалось знайти лише одного пластикового птаха без правого крила, що, нікуди не полетівши, вкрився павутиною під ліжком.

Відлуння колишнього життя все ще зʼявлялись. На поріділих книжкових полицях віднайшов стару фотокартку. Колись, років дванадцять тому, у мене ще були інші захоплення. Памʼятаю, як довго возився зі штативом, щоб закарбувати цей спогад. На фотокартці я ніжно обіймав Юлю за талію, а вона — мій бінокль. Тоді вона ніяк не могла повірити, що я справді відрізняю цятки у небі і можу безпомилково назвати кожного птаха. У той вечір ми сміялися, здається, аж допоки не заснули в обіймах одне одного.

Вечорами я сидів на кухні й замість музики слухав записи синявок. Вони приносили якесь дивовижне заспокоєння, наче лікувальна мазь для запаленої рани.

***

Наприкінці березня я знову піднявся до Вовчого Жолоба.

Сніг майже повністю зійшов, лишився тільки в тіні скель. Ліс пахнув гнилим листям і холодною водою. У горах у таку пору було вкрай самотньо: туристів ще не було, та й навіть місцеві нечасто підіймалися вгору.

Біля стежки, що вела до урочища, стояла табличка. “Прохід заборонено. Тимчасове обмеження доступу у зв'язку з проведенням природоохоронних досліджень”. Уся велич та могутність природоохоронних організацій була сконцентрована у цьому знаці.

Я спустився одразу до місця, де раніше зафіксував гніздо. Цього разу вже успішно обійшов багнюччя та впав лише раз, послизнувшись на мокрій траві. В урочищі було тихо, навіть вітер завивав з меншим завзяттям, наче заплутався поміж голих грабів.

Гніздо було порожнім. Вірніше, те, що від нього залишилось, адже дрібні суччя, травинки та листочки лежали хаотично розкидані поміж тріщин у скелі. Кілька сірих пір’їн лежали на моху. Одна з них мала ледь помітний синій відблиск.

Трішки вище на камені темніла засохла кров. Сліди вели до тріщини між скелями. Можливо, куниця або ласка. Можливо, гиготливі туристи. А потім мої ноги підкосились. Можливо, то мій розголос призвів до руйнації.

Біля гнізда я сам перетворився на камінь. Сидів, посірілий, насуплений, фізично відчуваючи, як моє тіло холоне. А потім почув крик.

“Крр-і”.

На сухій гілці, майже там само, де першого ранку, сидів самотній самець синявки. Його темно-синє горло тремтіло. Птах пурхав поміж гілочок, крутячи маленькою голівкою, буцім шукав чогось чи когось. Не знайшовши бажаного, він відштовхнувся лапками та зник у тумані так само швидко, як і зʼявився.

Десь здалеку все ще долинало тихе “крр-і, крр-і”

Увечері, перемерзлий, нарешті спустився до села. По дорозі до цивілізації я вперше за довгий час відчув, як по моїх щоках стікають щирі сльози розпуки. Важко було лише зрозуміти, жаль мені було синявок, чи самого себе. На телефоні було повідомлення від Юлі:

“Леся питає, чи ти прийдеш на її виступ у школі. У п’ятницю о 17:00”.

Я дуже довго вдивлявся у повідомлення, немов шукав у ньому прихованого сенсу.

Написав “прийду”, стер. Написав знову.

Палець завис над кнопкою відправлення. У склі телефона побачив власне відображення: висохлий, неголений, очі впалі та сумні. Нарешті натиснув “надіслати”.

Над селом сутеніло. З коминів тягнувся дим. У кущах біля дороги шаруділи звичайнісінькі горобці. Незабаром темрява повністю огорнула село.

Уперше за багато років я не знав, куди йти. І це було майже схоже на початок.