Комунальний палац толернатного щастя

Крізь густі крони лісу пробивались клаптики блакитного неба. Вітер колихав гілля і осінні барви творили грайливі переливи. Люся зачарувалась видовищем і дещо сповільнила ходу. Вася призупинився чекаючи доки дружина насолодиться дійством.

— Як файно! — бешкетно промурмотіла Люся.

— Згоден, але нумо рухатись, бо скоро стемніє.

— Ти зануда.

Дівчина награно обурилась, але підкорилась нетерплячому проханню.

Небо і справді в невдовзі зафарбувалось у темну фіолетову гущу. Протоптаний невідомо ким шлях привів до галявини. Задріботіла мжичка.

— Як дивно, — промовила Люся, підіймаючи догори обличчя, — Небо всіяне зірочками, але паде дощ.

Вася обійшов болотисту калюжу і простяг руку, щоб допомогти коханій. Видобув з дипломату широку парасолю. Розкрив.

В кінці шляху, серед темряви проглядалась невелика хижа. Рушили до неї.

— Твоя парасоля не допомагає, — Люся поскубала вщент мокре весільне плаття, намагаючись відділити мокру тканину від тіла.

Вася зирнув вгору. Чаша парасолі була наповнена водою. Він опустив зонтик і рідина вплеснулась парі прямо в обличчя. Бризки помчали ввись. Ошелешені молодята заклякли. Роззирнулись.

Дощ вистрибував із наповнених калюж та мчав мерзлякуватими краплями до неба.

— Цікавенько, — пробурмотів Вася і подумав, що прилаштувати парасолю під ноги не вдасться.

Тому сховав її у дипломат. Оправив весільний фрак і потягнув дружину до хижі.

Дерев’яна будова не мала входу. Зяяло лише одне давно немите віконце. Потоптавшись довкола, пара завмерла навпроти шибки. На скло і темні бруси впали світлі тіні молодят, неначе світлові плями від автомобільних фар у формі силуетів.

— Не натоптуйте болото, — буркнуло віконце, — і поступіться, ви сліпите мені в очі.

Подружжя машинально подались у різні боки. Вікно прочинилась. Витягнуте, поморщене обличчя, схоже на старий свічний огарок, визирнуло та з цікавістю оглянуло пізніх візитерів. Оголосило:

— Відвідини палацу комунального щастя завершено. Заклад відчинеться зі сходом сонця.

— А де палац? — здивувався Вася.

Касирка вирячилась на співрозмовника і поволі повернула своє видовжене, масне підборіддя в бік.

Пара поглянула у заданому керунку та побачила, як з темрі крон монументально здіймається мальовничий палац. На тлі фіолетового неба, темніють могутні стіни, а у величних, яскраво освітлених, вітражних вікнах забавляються барвисті промінчики.

— А коли зійде сонце? — перепитала зворушена видовищем Люся.

— В лісі? — уточнила касирка і одразу відрізала: — В лісі сонце ніколи не сходить. В палаці — ніколи не заходить.

Василь стримав лайливе слово. Проковтнув його і ввічливо спитав:

— Що ви нам порадите?

— Просушитись і повечеряти, — гречно відповіла стара та скрипуче засунула шибку.

— Яка мила панєнка, — зауважила Люся.

— А головне чуйна, — погодився Вася.

Панєнка почула компліменти. Крякнула від задоволення. Знову відчинила віконце та випхалась у пройму. Довго покутувала протискаючись назовні і врешті предстала перед парою, демонструючи неприродно тонку талію у тугому корсеті та неймовірно пишну мереживну спідницю.

Схопила поділ кістлявими руками. Задерла юбки вгору і огляду відкрилась золотоволоса Мальвіна, що вправно стояла на руках та мочила свої коси у лісному багні.

Мальвіна відвела правицю в бік, гойднулась та, провернувши «колесо», опинилась головою догори. Спідниці опали та остаточно сховали під собою воскову касирку.

Бантик надміру набряклих губ, натужно розтягнувся у скупу, але приязну усмішку. Ширше розкрити рот не дозволяла помилка пластичного хірурга. Неприродно великі, повні бездонної блакиті очі, привітно закліпали, гепаючи віялами повік по дрібненькому прищику курносого носика.

Мальвіна, з великим зусиллям, втиснулась назад у будку каси. Визирнула та, продовжуючи мило усміхатись, загарчала хриплим собачим басом. Недоречний рипучий крик остаточно висадив ошелешену пару в повний ступор.

— Маю честь запросити вас у райком щастя. Тобто районний палац комунального щастя.

— Якого району? — з переляку перепитав Вася.

— Берестейського, — відгаркнувся люб’язний бас.

— А пані… — почала Люся, але Мальвіна ображено перебила:

— Ми, зоогендерфлюїди, воліємо, що до нас звертались на «ми». Артемони!

Вася глитнув та розгублено побарабанив пальцями по дипломату.

Артемони-Мальвіни сприйняли це як сигнал до співпраці і попрохали:

— Пердставтесь.

— Вася, Люся — молодята… — почав Вася і запнувся спостерігаючи, як від здивування вирячаються і без того величезні блакитні очі зоогендерфлюїда.

Люся збагнула за що йде мова та мовила:

— Ми, той, нормальні… — осіклась, сконфузилась і затараторила, добираючи слів: — традиційно… ортодоксальні… міжстатеві… одностатеві, тобто православні різностатеві… уні… унісекс… нє… двостатеві… дуосекс… е-е-е гетри… гетеро… уно-дос-гендерні гермафородити…

Васею сіпнуло. Люся замовкла, сама вражена виданою характеристикою, але вирішила далі не продовжувати, щоб не додати до опису нових екстравагантних рис.

Проте Артемони з Мальвінами цілком задоволено кивнули. Задерли полу спідниці. Тихенько порадились із восковою касиркою та закрутили важіль на раритетній м’ясорубці. Шнек ображено закрехтів та витиснув назовні скручений згорток паперу.

Зоогендерфлюіди простягнули квиток онімілій парі. Васині пальці боязко прийняли перепустку та розгорнули. На клаптику паперу красувались два сплетені кола. Одне із стрілкою, інше з хрестиком — символи чоловічої та жіночої статі.

Віконце каси зачинилось. Дерев’яна хижа несподівано пискляво зареготала, немов збентежена істерична кокетка. Вскочила на сорок курячих ніжок та, дурнувато підстрибуючи, зникла у хащах лісу. Молодята налякано перезирнулись.

Огляду відкрилась масивна мармурова площа. Помпезні сходи елегантним витком вели до високих кованих воріт палацу.

Пара рушила на зустріч новій пригоді.

В дверях палацу гостей чекав господар.

Звичайний кіт у піжамі ведмедика. Люся мило усміхнулась. Хазяїн скинув каптур та сонно протер очі. На маківку вистрибнули два несподіваних кролячих вуха. Уже загартований Вася із незворушним обличчям привітався.

Гібрид кролика та котика поворушив вушками, шанобливо поклонився та запросив пару. Взяв простягнутий квиток. Довго роздивлявся малюнок та врешті спитав:

— Це що?

— Перепустка, — відповіла Люся.

— Гм, — котокрілик покрутив папірець, потиснув плечима та повернув клаптик гостям.

Молодят провели просторими залами. Довкола шмигали котокрілики одягнуті у канонічний стрій британської прислуги. Приміщення рясніли розкошами. Кришталеві люстри переливались барвистим промінням, оздоблені золотом та сріблом стіни прикрашали неймовірно живописні пейзажі.

Добулись верхнього поверху. Відкрита тераса довгою смугою тікала у безмежність. На куполі ніжно-блакитного неба грались пухнасті хмарки, кружляючи довкола усміхненого сонця.

Уздовж тераси тягнувся такий же безкінечний стіл, кінець котрого губився десь за виднокраєм. По обидва боки столу засідали котокролики у лицарських латах з вигравіруваними орнаментами вишиванок.

Подружжя посадили у торець столу на почесні місця. Котокролик у піжамі ведмедика виліз на стільницю та поважно закрокував поміж вишуканих страв. Помахав котячим хвостом, поворушив кролячими вушками і повернувшись до молодих людей, мовив:

— Ми даруємо вам п’ять років блаженного щастя. З повним пакетом комунальних радостей буття. — зробив паузу і продовжив: — Жодних застережень. Ніяких обмежень. Усі ваші бажання виконуватимуться миттєво. П’ять років.

— А далі? — не втерпіла Люся.

Вася зирнув на неї, але котокролики лише привітно схилили голови на бік. По лицарських рядах хвилею у безкінечність полинув легкий колективний уклін.

— А далі ви помрете! — безбарвно заначив піжамний котокролик. — Звісно якщо не забажаєте покинути наш милий рай.

— Тобто покинути? — здивувався Вася.

— Просто. За день до смерті, ба навіть за хвилину, ви можете піти геть і повернутись у звиклий побут пересічних людей.

Молодята перезирнулись. Цього разу подивувалась Люся:

— Отже ми можемо п’ять років жити у блаженстві, а в останній день просто піти геть і повернутись у звичні будні?!

— Саме так. У вічні сірі будні.

— Вічні? — молодята чергували подив — тепер запитував Вася.

Котокролика зачарувала синхронна чуттєвість молодої пари. Він щиро широко усміхнувся і пояснив:

— Це наш дарунок. Якщо ви не бажаєте померти у блаженстві, ми наділяємо вас безсмертям у звичайному житті. Хоча… — господар зробив значущу паузу і вагомо додав: — Ви завжди можете повернутись, щоб померти у блаженстві.

Вася рвучко встав та потягнув Люсю за руку. Дівчина сіпнулась. Вирвала долоню та мовила:

— Ти чого?

Вася покосився на лицарські ряди:

— Не будь наївною. Коли спливе термін блаженства нам не захочеться вмирати, а довічний сірий побут — після тривалого щастя — стане пеклом. Нам доведеться повернутись сюди щоб померти. Останній щасливий день перетвориться на найбільшу покуту. Це буде просто жахливо — з пекла прийти у рай, щоб померти за кілька годин.

— Так ми можемо ходити туди-сюди, багато раз. Скажімо приїздити на два тижні раз на рік. Васю! — Люся звабливо усміхнулась, — Уяви. Вічне… Ну нехай не вічне, але надзвичайно довге життя і блаженною щорічною відпусткою. А в глибокій старості, коли уже набридне все довкола, ми прийдемо на останній тиждень, щоб померти в насолоді.

— Резонно! — погодився Вася, але сумніви все ще не покидали його. Мовив: — Ти вважаєш, що в блаженстві захочеться вмирати?

— Не хвилюйся. Ти ж сам казав, вічний побут доконає. Просто приймемо це і помремо щасливими.

— А зможемо прийняти? Я не знаю. А якщо почнемо чіплятись за останні хвилини щастя і бажати продовжити його? В метушні будемо туди-сюди стрибати і  як наслідок залишимо собі лише секунду перед смертю?! Тоді ми помремо нещасними!

— А ми не будемо метушитись, — запевнила Люся.

Вася здався, поглянув на котокролика у піжамі і спитав:

— І більше жодних умов?

Зелені очі хитро зблиснули. Господар поворушив вусам, облизав зубки і промовив:

— Приймаючи угоду ви назавжди залишитесь нероздільною сутністю. Єдиним цілим. — розвів руки презентуючи оточення, — Комунальний рай лише для вас обох і ні для кого по окремці. Вічний побут — для спільного митарства. Розлука вам не доступна.

— Згода, — вигукнула Люся.

Проте Вася вирішив уточнити. Крадькома поглянув на кохану і обережно спитав господаря:

— Виключно гіпотетично… Якщо що… Доля примхлива… Ми ж можемо і розійтись…

Вася замовк під гострим, примруженим поглядом дружини. Котокролики вишкірились білосніжними зубами. Дві смуги сліпучих посмішок помчали у безмежжя.

— Повірте! — переконливо констатував хазяїн, — Розлука вам не загрожує. — і протягнув лапку, — Перепустку, будь ласка.

З рукава піжамки виринули пальчики, хутко висмикнули з Васіної долоні папірець і кинули на свічі канделябру. Аркуш миттєво спалахнув та розсіявся хмаринкою попелу.

Лише зараз Вася помітив, що кінцівка не була лапкою, а швидше дивною, мініатюрною долонею. Неначе молодого шимпанзе.

Проте часу дивуватись уже не було. Прислуга обліпила пару і в кілька миттєвостей м’яко, але наполегливо стягнула одежі. Оголені, зніяковілі молодята незбагненним чином опинились на слизькому скельному виступі. Щоб утримати рівновагу навзаєм обійнялись, але стопи зісковзнули і подружжя повалилось в озерце під водоспадом.

Теплиня води приємно здивувала. Молоді люди оговтались від переляку та весело розсміялись. Роззирнулись. Довкола блищали оченята котокроликів.

Вася, для забави, хотів збризнути звіряток водою. Але йому не вдалось відліпити руки від Люсіної спини. Дівчина сіпнулась у спробі відсторонитись, але ще більше загрузла в торсі чоловіка. Кожна наступна спроба усе більше воз’єднювала пару. Молодята буквально зливались в одне ціле.

Врешті боротьба перетворилась на метаморфозу і новоутворена Валюся чи Лювася вибралась на кам’янистий бережок.

Господар палацу скинув піжаму та підійшов. Подружжя побачило, що його тіло являло собою цілий зоопарк. Не чекаючи нетактовних питань хазяїн палацу пояснив:

— Моногамія це не моє, тобто не наше. — і з глибоким поклоном додав: — Ласкаво просимо у толерантний рай комунального щастя.