подорож

Історія як мить щастя, лиш воля втамовує подих незнання. Воля до свободи думок, вільного спілкування та неодмінно завзятої вдачі. Наш герой Іван Ситненко був звичайним молодиком, чия вдача закинула його в піхотні підрозділи звільняти тугі степи Херсонщини.

Зараз осіння пора з її вітрами проганяла усю романтику, та й обростала важкуватою вдачею. Наш герой не переймався тим, чи доживе до ранку, щоб мама вдома не хвилювалась — вона вже сива і нездужає без ліку, працює не так ревно, як замолоду, коли випестувала отакого хлопчика в п'ять років.

Але тут роздуми стали важчі: мінометні обстріли трясуть, як же вони нагнітають тугу! Кожен боєць знає, що то не з проста — жди годин обстрілу, добре що сьогодні не «гради». В голові сумятиця, а стінки окопа обсипаються, потім доведеться рити все заново. Головне — страх не бути заживо вкритим землею, це те, чого не побажаєш і ворогу. Пропасти безвісти, назавжди, неупокоєним і нікому не потрібним. Хіба тільки за 200 років хтось оратиме город і ненароком натрапить на людську кістку? Може, не буде й такого.

Іван був просто рядовим, але таким бляха філософом, що тільки й міг у моменти отримувати тумак від сержанта Богдана:

— Воруши дупою, поки кулемет тебе не підганяє, бач мерзото, той сучий наступ підуть зараз чистити наші ряди, видно, знову прорив.

І на наступну мить, за 10 метрів гул удару — приземлився 60-міліметровий.

— Нащо тобі макітра, як висовуєш з окопу її кожні 5 хвилин, на, візьми дзеркало чи що, а то так проживеш лише тиждень! — крикнув товариш років 45. — Ти що, обстріляний вояк?

— Та ні, я тут місяць, не діждешся мене.

— Ну то зви мене Ігор, я з Миколаївського села, з 30 км, знаєш, який в нас там баштан? Нічого, відіб'ємо навалу орди, і буде легше.

В ту мить вони якраз були в місці, яке зараз прийнято називати великим лугом: дерева невеликі, метрів по 15, але на мілині росли добре, як бамбук. Невеликі окопи заповнювались багнюкою, всюди глина на два метри вниз, а місцинами намул, який в'їдався гірше за чорнозем. «Тут мене й поховають», — подумав Іван.

Мати точно з горя побиватиметься, як вона бідкається, а густий вітер почав нести в легкому осінньому повітрі кілометри чогось отруйного.

— А ну, з-під ствола, вже перша хвиля!

І такий штурм пощастив! Іван, м'яко кажучи, не розумів, де він — у вухах глухо від болю та розриву снарядів, звалювався з ніг. Ого, кулеметні та автоматні черги вперемішку з іржавою російською лайкою. Очі штурмовиків з пробитою головою, що вирячились на нього, ніби питали: «А де твоя честь, і чого ми так всі разом, за що нас так?».

Він не розумів, що саме відбувається. Раптом дивним чином усе зникло, і поповз уперед гнилісний запах трупів, якесь синювате світло наче відходило від тієї землі, і в штурм пішло щось несамовите: наче обгорілі військовики з другої і першої світових, і разом виглядало як штурм усіх поколінь московитської армії за 300 років.

— Стій, що за нечисть? От незвично — вони щось знову наліпили чи що? Оце ж реальні якісь темні мерці!

За 5 хвилин бою в нас залишилося 3 поранених, середні — це добре, — крикнув сержант Богдан, — а скільки «двохсотих» — дізнаємось до вечора, все, потім. І дивне світло охопило весь цей наступаючий морок та купи захисних споруд, воно дивно пульсувало, і крізь дощ ніби блиснуло знову — невідомо, чи то коригувальник, чи так, з війська.

Іван відчув, наче він розривається на частини, страшний біль — і вирубався. Останнє, що встиг почути, — хрипкий голос Ігоря, який щось кричав про макітру.

Прокинувся він у полі посеред степу, з автоматом у руках, доволі блукаючи, не розуміючи природи цього дійства, поки внизу під пагорбом не побачив українські хати-мазанки. З димарів ледь-ледь курився димок, пахло старим сіном і чимось рідним.

Там же неподалік за жінкою біля стодоли женуться бандити на конях. Він вистрелив ударом — і двоє звалилися з коней, а третій кинувся навтьоки.

Дівчина перелякано озирнулась, переводячи подих. Вона виглядала дивно, в простому українському костюмі:

— І що це таке, не бачиш, бандити на дорозі, нема на них управи! А ти хто такий? Козак, боярин, литовець чи що за лахміття? — а потім якийсь дивний інструмент — залізна мотика, ніби пістолет, ні рушниці, ніби не схоже.

— Я Іван, я солдат, — відповів він, опускаючи ствол. — Мене аж розкидало хто куди, ніби у військо Хмельницького багато пішло... Який на бога зараз рік? Ти хоч знаєш?

Дівчина трохи пом'якшила погляд, дивлячись на втомленого, пропахлого порохом хлопця, і махнула рукою туди, де білилися мазанки:

— Піди до нас, ходім до хати. Ярина нагодує за врятовану дочку і скаже, чи хоче Іван звернутись до попа місцевого.

Вони дійшли до простої хати, де Ярина налила йому води з дороги і поставила на стіл нехитрого харчу, щиро дякуючи за порятунок. А після перепочинку Іван таки подався до місцевої церкви — порадитись, де шукати допомоги та як дорогу додому знайти.

Але замість святої людини у рясі він побачив зажерливого чинушу. Це був не простий сільський піп, а благочинний — старший над кількома навколишніми парафіями; посаду цю він тримав уже не один десяток років, і в окрузі його поважали чи не найбільше після пана. Московський благочинний зустрів Івана підозрілим поглядом, улесливо-шанобливо всміхався, ніби вже все купив та домовився. Він почав нав'язливо розпитувати звисока: звідки він такий, чи не шпигун часом, і чого це в руках у нього така дивна залізяка.

Потім піп цинічно запропонував Івану гроші за інформацію від його хазяїв — мовляв, на кого ви працюєте і знаємо ми того, хто переможе:

— Треба служити тим царям, на яких царство, і тим, за ким сила. Значить і правда то є московитська! Піп за те й скаже: «Я там і бог, а бог любить правду!».

Іван дивився на попа і думав про життя людей там, унизу, про долю країни. Не тільки його — жадоба до грошей забирає здоров'я та життя в рідних, де валяться уряди й де бувають повстання від навали. Він гірко стиснув зуби і процідив крізь стиснуті губи:

— Ви гидота, яка змарнувала життя купи родин, хлопців, ви всі не маєте права на існування. Ви наче кров забираєте в людей простих, перетворюючи їх на рабів...

І в цю саму мить він заплющив очі і волів їх уже ніколи не розкривати. Він почув легкий вітерок на обличчі і крик:

— Вони знову йдуть в атаку, хлопці, піднатужмось, давайте не втратимо позицій! — і серед голосів упізнав знайомий, хрипкий голос Ігоря.